Микола Зарудний - На білому світі

У голові виникають сотні планів, неймовірних, майже фантастичних. Платон відкидає їх з рішучістю людини, яка знає: мріями дітей не нагодуєш.

Що ж, так і закінчиться його професорська кар'єра, не носити йому сірого костюма з жилеткою… А Наташа? Він і не згадав її за сьогодні… Що вона робить зараз? Сидить на балконі, дивиться на веселі юрби людей? Думає про нього чи ні? І зріє новий план у Платона: він забере і Васька, і Галю до міста, хату продасть, влаштується на роботу. Кімнату десь можна найняти. Вчитись він буде заочно, домучить якось ще два курси. Буде тяжко, але він не розлучиться з Наташею… Вдосвіта його розбудила Галя:

— Платоне, Васько митись не хоче, а сьогодні ж перший день до школи. Мама його завжди мила.

Швидко одягнувся. У печі палахкотів вогонь, посеред кімнати стояли ночви, а поруч парував баняк з гарячою водою.

— Я тобі сорочку випрасувала, Васю, і штанці нові надягнеш, черевики ваксою почистиш, сьогодні ж празник у школі,— умовляла Галина брата.

— Який празник, який празник? Мами нема, а ти…— схлипував Васько.

— Усі прийдуть до школи чистенькі, а ти замазурою будеш. Платоне, скажи йому.

Що міг сказати братові Платон? Сів поруч, на лежанці, обняв за худі плечі:

— Васю, треба слухати Галю, вона у нас зараз найстарша…

— Ти найстарший.

— Тоді слухай мене. Я ж старшина. А в армії слово командира — закон.

— Добре, тільки ти мене купай.— Васько скидає штаненята, і Платон несе його до ночов.— Хай Галька одвернеться.

Платон ще ніколи не відчував такої ніжності до брата, як зараз, купаючи його. Ні, хіба він може залишити оцю маленьку людину з гострими лопатками і кирпатеньким, облупленим носиком?..

Васько швидко снідає і хапає старенького портфельчика.

— Це мені Галя свого подарувала,— вдячно дивиться на сестру.

— Ти ж, Ваську, шануйся в школі, вчителя слухай,— наказує Галя.

— Добре,— вибігає з хати хлопчик, але зразу ж повертається.— Платоне, а ти не поїдеш до міста… сьогодні?

— Hi.

Сіли вдвох снідати. І раптом Платон поклав ложку.

— Галю, а ти ж чому не пішла в технікум? Забула?

— Ні, я тепер не буду вчитись…

— Чому?

— Ну, а як же я… В пастухи піду, замість Степки Чугаєвої… Вона в доярки переходить, бо дівка… До неї вже свататись приїжджав тракторист з Мармуліївки, та старий Чугай вигнав.

— Ні в які пастухи ти не підеш. Учитися будеш. Збирайся зараз же в Косопілля.

— А Васько що буде сам робити, хто його нагодує, хто обпере? Хто? Ти поїдеш, а він… Я ж, Платоне, не зможу щодня по тринадцять кілометрів туди й назад ходити…

— Що, у вас гуртожитку нема?

— Кутки всі наймають, хто може… А гуртожиток тільки весною збудують. Пастухам по два трудодні пишуть.— На щоці Галини немов замерзла одна сльозинка.— Цього року в мами було мало трудоднів, то й хліба у нас не буде… Картопля є, капусти наквасимо, огірків, баклажанів, а хліба…

— Купимо, Галю,— відчуваючи, як з усіх боків обступають його турботи, промовив Платон.

— Якось проживемо,— зітхнула дівчина.

— А якщо я вас до міста заберу, найму кімнату,— якось невпевнено говорить Платон.— Разом легше буде.

— Хіба ми проживемо на твою стипендію? І я… я не хочу виїжджати, Платоне, Васька забереш, а я не поїду…

— Ой Галю, Галю,— виривається стогін з Платонових грудей.

— Що тобі на дорогу приготувати, я вмію коржики пекти і пиріжки.— Галя дивиться на брата своїми чорними, круглими очима, чекаючи відповіді не тільки на це запитання.— І ти мені скажи про все, що думаєш… Я ж не маленька, мені вже сімнадцять…

Вона стояла перед ним — струнка, як тополина, а в обличчі щось циганське. На плечі спадали довгі чорні коси.

— Ось що, Галю, я поїду на кілька днів до міста, а ти йди в Косопілля, найми десь куток… Васько побуде в дядька Ничипора, поки я щось придумаю…

— Я Васька не залишу! Не буде він по чужих хатах у миски заглядати.— Галя сказала це таким тоном, що Платон зрозумів: говорила не дівчинка…

— Тоді я зайду до технікуму і попрошу, хай тебе відпустять на кілька днів.

— Ти сьогодні поїдеш?

— Треба, Галю. Ти ж Васька доглядай, дивись, щоб не пустував.

— Ми картоплю будемо копати, бо як задощить…

Галя дала братові вузлика з хлібом і провела за ворота.

— Ти, Платоне, за нас не турбуйся, ти… вчись… мама так хотіла, щоб ти вивчився.

— Я приїду незабаром.— Платон поцілував сестру, вона міцно обняла його, немов прощалась назавжди.

Хлопець швидко поминув луки і вийшов на тасьму, що вела до старого вітряка. Він стояв на могилі, чорний від дощів. На дверях дитячим почерком було написано: «Перевірено. Мін — нема. Васько Гайворон».