Микола Зарудний - На білому світі

— Бо заслужена…

— Скільки вона тієї землі перебрала та засіяла зерном…

— Вже ті ордени їй нелегко далися, знаємо…

— Ой кумо…

Вщухає дощ. Платон підходить до перелазу, а потім відчиняє ворота. На вулиці — нікого, тільки пливе у темні яруги швидка вода…

Тужили труби на подвір'ї. Васькові видно, як надуває щоки дядько Самійло, як швидко перебирає пальцями конюх Іван, а дядько Василь тяжко гупає в барабан. Та й сумно ж виводить на своєму кларнеті Іван…

І заголосили жінки. Мозолисті чоловічі руки підняли труну — покидала свою хату Дарина.

Процесія рушила, повільно заповнюючи грузьку вуличку. Семен Федорович Коляда, щойно повернули на центральну вулицю, обігнав дівчат, які несли вінки, і опинився попереду.

— Не поспішайте, бо розчахнетесь,— застеріг голову чийсь бас. Так і знав, це Мирон Мазур. На витягнутих руках тримав вишиваного рушника. На рушнику лежали хліб і гіллячка червоної калини. Коляда примружився: а це що? На паляниці — орден і медаль.

— Не положено, на подушечках треба,— сказав Коляда.

— На хлібові зароблені, на хлібові хай і лежать,— дивлячись поперед себе, промовив Мирон.

На задрипанім газику під'їхав секретар райкому Петро Йосипович Бунчук. Знявши капелюха, приєднався до траурного почту.

Розпочався мітинг. Виступало багато людей, а найдовше говорив Коляда. Васько ловив кожне слово, мовлене про маму, і йому було дуже боляче, що цих добрих слів вона не чула. Чому ж їх не сказали мамі, коли вона була жива? Дивні ці дорослі, наче їм важко говорити один одному хороші слова, доки вони ще не лежать у труні.

Могила була глибока, широка, в ній могла поміститись ще одна труна. Її викопав у якомусь злому самозабутті Полікарп Чугай. Його ніхто не любив у селі, а в цю хвилину зненавидів його і Васько за те, що той викопав страшну могилу для матері. Труну опускали в яму на довгих білих рушниках. Васько кинувся, але хтось схопив його на руки і поніс з кладовища. Це був Юхим Сніп.

У хаті Гайворонів порядкували старі бабусі, щось смажили і варили, сусіди зносили, хто що міг,— на поминки. Тепер на столі, де ще годину тому була труна, стояли різні страви і пляшки. Людей набилось повно, наче на весілля. Васько пам'ятає: коли і тато помер, теж були поминки. Як вони можуть після такого їсти і пити?

Васько лежить на гарячій печі, і звідси йому видно всіх. Он дядько Михей нагнувся до Горобця, дядько Ничипір про щось говорить з Платоном. Сава Чемерис їсть, ніби три дні хліба не бачив. Кажуть, що він колись, побившись об заклад, з'їв три буханці хліба й смажене порося…

Взавтра Васькові треба йти до школи, перший день, хто тепер йому випрасує білу єдину сорочку? Мама завжди проводжала його до воріт і цілувала, хоч він і не давався. Галя теж завтра піде у свій технікум, у Косопілля… Поїде до міста Платон. Невже Васько залишиться сам у цій хаті?

Васькові очі злипаються, хата наповнюється якимсь туманом. І він чує крізь сон:

— Так і не повечеряла дитина…

— Ой кумо… Сирота, звісно…

Печальні гостини закінчилися пізно. В хаті лишились тільки Платон, Юхим та бабусі з кількома молодицями, що прибирали зі столу, мили посуд. Хлопці пішли в другу кімнату, щоб не заважати їм. Галя принесла невелику лампу, протерла скло і тихо вийшла.

— Тепер мене довіку буде мучити совість, що не встиг приїхати, поки вона ще жила,— зітхає Платон.

— Ти ж не винен,— заспокоює друга Юхим.

— На поїзд запізнився, то я на попутних. Дощ пішов, поки добрався… А тепер не знаю, що мені робити, Юхиме.

— Батька Дарина Михайлівна просила, щоб Васька до приюту влаштувати, поки ти… А Галю…

— Нікому я Васька не віддам, ні в які приюти.

— Але ж тобі вчитись треба, Платоне.

— Що ж, їх залишу в цій хаті, а сам поїду? Хіба я матиму спокій?

На Юхимове чоло набігають зморшки, але він не може придумати ніякої поради товаришеві, окрім:

— Нічого, якось буде, Платоне.

Це була перша зустріч, коли друзі не знали, про що їм говорити.

— Я ще завтра прийду,— прощається Юхим, розуміючи, що Платонові треба побути самому.

Гайворон проводжає товариша до воріт. Темно, тільки десь на Висілку блимають підсліпуваті вогники. Місяць, як злодій, виглядає з-за хмар. Падають яблука в саду. Десь далеко виють собаки. Платонові стає моторошно, і він іде до хати. Чисто, прибрано, наче тут і не було нікого сьогодні. Галя спить на своєму вузенькому дівочому ліжку або прикинулась. Щось говорить уві сні Васько. Зайшовши в суміжну кімнатку, Платон щільно причиняє двері. Галя послала йому на тапчані, тут він завжди спав, коли приїздив з міста.