Усе підвладне Часові. Людство давно засвоїло цю істину й, напевне, для того, щоб ніхто не забував про неї, винайшло годинник. Розвиток годинникарської справи був стрімкий, не минуло й кількох століть, як елегантні хронометри прийшли на зміну сонячним і піщаним.
Прилади Часу завойовували світ. Ремінцями й браслетами вони прикувалися до рук, вгніздились у медальйони й персні, вмурувались у вежі ратуш, повисли на стовпах і кронштейнах на вулицях міст і містечок, на вокзалах і пристанях, на базарах і стадіонах, на стінах установ і жител. Одні з них мовчки відлічують секунди й хвилини, інші ж кожну годину, що відійшла у вічність, супроводжують дзвоном і мелодіями популярних пісень.
У Сосонці ще нема вежі з годинником. Її функцію добровільно перебрав на себе старий Данило Вигін — беззмінний сільський сторож. Він не знав, що Час — одна з основних форм існування матерії, і не був знайомий з теорією відносності Ейнштейна. Данило Вигін просто ударами в рейку відлічував вечірні й нічні години, бо вдень йому було ніколи.
Шмат цієї рейки Данило Вигін підібрав колись по війні на залізничній колії, яку зірвали в сорок третьому партизани за Косопіллям, почепив її на стовпі біля контори, і вона нагадувала Данилові про його бойових побратимів, відлунювалася їхньою минулою славою, а не просто байдуже відлічувала час.
І, може, тільки Степка розуміла Данила Вигона і вловлювала безліч відтінків у тому дзвоні. Для неї він був тривожний у довгі осінні ночі і срібний в літні світанки, котився чистою хвилею в квітучих росяних садках і стогнав у хуртовини. Прокидаючись уночі, Степка рахувала Вигонові години, наче кожний удар наближав її до чогось невідомого.
Тепер Степка знала, що час наближав до неї прощання . Прощання з юністю, з селом, із своїм нещасливим коханням.
Мине час, відправлений у небуття дзвоном сталевої рейки, але того дня Степка не забуде ніколи...
* * *
— Іде, їй-богу, йде,— виглянув у вікно Василь Васильович Кутень, а потім забігав по хаті, розхлюпуючи з чашки маслянку.— Надеждо! Дмитре, іди зустрічай свою жіночку.
— Хто йде? — спитала Надія.
— Степка.
Дмитро кинувся в сіни. Степка привіталася, спокійно пройшла в їхню з Дмитром кімнату.
— Я хочу забрати свої речі.
— Речі? — насторожився Кутень.
— Свої.
— Не передумала? — ще на щось сподівався Дмитро.
— Ні.
Степка складала в чемодан свої пожитки, Кутень не спускав з неї очей.
— Чого ви? Вашого не візьму.
— Хто зна. Від тебе всього чекати можна. Ославила на весь район! Чого ж тоді чіплялася до нього? — тицьнув пальцем на Дмитра.
— Я не чіплялася... То мені така випала кара.— Степка поклала вовняну кофту, але потім вийняла її з чемодана.— Це ваша, заберіть.
— Тоді й туфлики віддай, — старий Кутень заглянув у чемодан.
— А я їх і не брала.
— Батьку, як тобі не соромно,— втрутився Дмитро.
— Бо то наше. Може, вона і телевізора захоче?
І раптом Степка розсміялася, дзвінко, голосно, на всю хату:
— А знаєте що, громадянине Кутень? Я на вас подам у суд!
— Що? — зблід Кутень.— Хто «громадянин»? Я?
— Відсуджу половину вашого добра.
— Надеж-ж-ждо! — гукнув Кутень. — Серед білого дня грабує! Геть з моєї хати! — Кутня трусила пропасниця.
— Не бійтеся, то я так. Ех ви, хробаки.— Степка зачинила чемодан, звернулася до Дмитра: — Тікай звідси. Пропадеш. Ну, живіть.
Задзвонив телефон. Кутня викликали на завод. Він, натягнувши шапку на самісінькі очі, потупцював ще біля Степки і мовчки вийшов.
Дмитро виглянув на кухню і зачинив двері на клямку. Очі його загорілися, руки тремтіли.
— Відчини! — сказала Степка.— Чуєш?!
Тисячі думок билися в Дмитровій голові. Він згадав, як повзав навколішки перед Степкою, благаючи ласки, згадав ті прокляті ночі. Ні, зараз він її не випустить, розтопче її гордість. Кутень схопив Степку, вона вперлася руками в його груди.
— Я кричатиму!
— Кричи! — Кутень кинув її на ліжко, одним порухом руки роздер кофтину і стиснув в якихось нелюдських обіймах.
Степка пручалася, кричала, але Кутень впився своїми холодними слизькими губами в її уста. Степка відчула його довгопалу руку на своєму тілі, зібрала всі свої сили і відштовхнула Кутня, він зсунувся на підлогу. Обличчя його було перекошене від люті. Ще мить — і він кинеться знову на неї.
— Не випущу! — прохрипів Дмитро.
Степка зіскочила з ліжка і схопила ножиці, що лежали на підвіконні.
Читать дальше