Микола Зарудний: Уран

Пригадуються слова пісні, і Степка бачить себе в чорній хустці в натовпі незнайомих людей: несуть у труні Наталку...

Степка проклинає себе за ці чорні думки. Невже вона бажає смерті Наталці? Ні, ні! Наталочко, пробач, передай мені всі свої муки, хай краще я помру. Клянусь тобі, що забуду його, вирву з серця.

Відчинилися двері, хтось довго обмітає сніг з чобіт. Платон. Зараз вона йому скаже, що ненавидить його, вижене звідси, очиститься перед Наталкою. Хай лиш він підійде, будь ти проклятий.

— Доброго ранку, Степко.

Ну, скажи, кинь йому в лице слова своєї зневаги, вижени. Нема цих слів, щезли, не народившись.

— Здрастуй, Платоне,— тихо прошептала.

— Як у тебе справи?

— Нічого.

— Ти молодець, Степко. По відгодівлі у тебе найкращі показники в районі.

— Я про це ж тільки й думаю,— гірко посміхнулась.— Мені в житті не треба більше нічого... Аби тільки бички набирали вагу. Ще ось вимпела вчора від правління і парторганізації вручив Підігрітий... Так весело було! Він пішов, а я, наче дурна, стою з цим вимпелом серед телят.

— У нас нічим більше тебе відзначити. Премію дамо.

— А я не за премію роблю... Ти хоч снідав сьогодні?

— Ще встигну.

Степка розв'язала вузлик, постелила біленьку пілочку, виклала сало, хліб, смажену печінку, пиріжки.

— Давай поснідаємо, Платоне,— легенько доторкнулася до його руки.

— Ну, частуй, Степко.

Маленький бичок, вибрикуючи, підбіг до них і зупинився, широко розставивши ноги. Повільно хитав головою то в один, то в інший бік і не міг второпати, чого це його добра доглядачка не звертає ніякої уваги на нього: бичок звик, що як тільки він підбігав до Степки, то вона брала теплими руками його симпатичну мордочку (бичок знав, що він симпатичний) і ніжно гладила, примовляючи якісь ласкаві слова.

— Чого, дурненький, дивишся? — почув бичок, але не зрозумів, до кого були звернені ці слова: чи до нього, чи до цього чоловіка, що сидів поруч.

— Як Наталка? — запитала.

— Так, як і раніше. Я розмовляв з професором. Як тільки вони удосконалять свій апарат — підручне серце,— зроблять операцію.

— Передай їй від мене привіт,— спокутувала свій гріх.— Я дуже хочу, щоб вона одужала.

— Спасибі.

Потім бичок бачив, як чоловік встав, посміхнувся доглядачці і щось сказав. Доглядачка теж посміхалася йому. Бичкові здалося, що вона зараз теж візьме теплими руками голову цього чоловіка, погладить його і скаже якісь ласкаві слова. Але цього не сталося. Чоловік вийшов з телятника, а доглядачка чогось підійшла до стовпа, прихилилась і мовчала...

«Дивні ці істоти — люди»,— певно, думав бичок, дивлячись, як здригаються плечі його доброї доглядачки.

* * *

Зеленіли буйними пшеницями Видубецькі гори. Вкрилася ніжним листом Сосонка, і над селом пролітали журавлині ключі. Тут на луках, за Русавкою, Степці обладнали телячий табір. Юхим з Максимом, за порадою Платона, притягнули сюди на причепі старого тракторного вагончика, і Степка була задоволена своїм житлом. Увечері, загнавши телят в обору, вона сідлала Гнідка і їхала в село до школи, а після занять знову поверталася до свого ТТ, як охрестили хлопці телячий табір.

Полікарп Чугай змурував біля вагончика невеличку пічку, і Степка варила собі на ній їсти. У Степки не було вже підпасичів, бо всі луки розбили на квадрати, обгородили дротом, і тепер телят не треба було пильнувати. Степці подобалося це самітне життя. Ніхто її не тривожив, і вона посилено готувалася до іспитів на атестат зрілості. Вечорами розкладала багаття, вмикала радіоприймач і слухала музику.

Минали дні, схожі один на одного, як близнюки, повільно забирали з собою в небуття тривожне Степчине чекання чогось незвичайного. Але передчуття не зрадило Степку. Якось уранці біля вагончика зупинився Платонів газик, і вона побачила Бориса Авер'яновича Лебедя.

— Упізнали?

Степка згадала кінорежисера, що був у неї на весіллі.

— Так. Здрастуйте...

— Мене звуть Борисом Авер'яновичем,— нагадав Лебідь.

— За годину я заїду,— сказав Платон, сідаючи в машину.

Степка зрозуміла, що він не хотів бути присутнім при їх розмові.

— Радий вас бачити,— розглядав Степку режисер.— Ви така ж чарівна. Що ж, Степанидо Полікарпівно, перейдемо до справи.

— Прошу, але я не знаю, про що ви говорите.

— Ми ж з вами домовлялися. Невже забули?.

— Про кіно? Щоб зніматися? — спливла у пам'яті їх перша розмова.