Микола Зарудний - Уран

Плутаються Степчині думки, і вона засинає, наче провалюється на той світ.

Платон загальмував біля самих воріт, підійшов до причілкового вікна. Темно. Тихо. Постукати? Ні. А якщо ждала? Коли ж вона їде? Поїзд на Приморське о сьомій ранку.

Удосвіта прийшов батько.

— Уже зібралась, доню?

— Давай, тату, поснідаємо вдвох.

— Добре, Степко.

На столі — біла скатертина, найкраща.

— Сідай, тату.

— Ти ж мені напиши, яка там жизня твоя буде, Степко.

— Добре, тату.

— А більше нічого й не прошу. Ти — розумна в мене. Дивись, Степко... коли щось не так, то вертайся,— тяжко говорити Полікарпові.

Поснідавши, Чугай узяв у прискринку гроші, подав Степці.

— Ось тут двісті карбованців... візьми, дочко, більше нема.

— Що ти, тату, у мене є сто двадцять, а там зароблю,— відмовлялася Степка.

— Ні, візьми. Не знаю, що ти там у кіні заробиш, а так мені на душі спокійніше буде.

Степка обняла батька, поцілувала:

— Не гнівайся, що я у тебе така...

— Ти в мене найкраща, горличко моя.— Чугай легенько доторкнувся до Степчиного лиця своєю шкарубкою рукою і широко відчинив двері.— Що ж, лети, моя дитино, та не забувай рідного гнізда... Машини на Косопілля ходять, підвезуть хлопці.

— Прощавай, тату!

Степка швидко йшла принишклими вулицями села. Сонце ще не зійшло, веселе птаство заливалося в садках. Біля Русавки Степка скинула туфлі й побрела чистою холодною водою. Прощай, Русавко. Далі пішла стежкою, що дерлася по крутому березі в поля. На горі зупинилась, востаннє глянула на рідне село, потім рішуче взяла чемодан і попростувала до вітряка, який з же зачепив своїми крильми промені сонця, що сходило з-за Видубецьких гір.

«Васько + Леся = любов»,— прочитала Степка на почорнілих дверях вітряка зовсім не арифметичне рівняння. Інші написи також підтверджували, що вітрякові довіряли свої таємниці закохані.

«Я теж була тут щаслива». Степка підняла якогось дротика і старанно вишкребла на крилі: «Степка + Платон = любов». Засміялась зі своєї витівки і почала крутити крила, вони не дуже охоче повертались, але все ж їй удалося трохи підняти над землею і своє арифметичне рівняння.

І раптом Степка побачила, що за вітряком стоїть машина. Гайворон! Обережно підійшла. Він спав просто на землі, підстеливши свого піджака. Рівно здіймалися його груди. Обличчя неголене, в глибоких зморшках на переніссі й на чолі — пил, в русявому чубі — кілька житніх стеблинок. Рот міцно стулений, чорними тінями синців підведені очі. Руки широко розкинуті, наче Платон щойно звідкись прилетів і впав на цю землю перепочити.

Якщо довго дивитися на нього, то він неодмінно прокинеться. І Степка дивилась. Їй було так шкода його, стомленого, припорошеного пилом, немов забутого всіма у цьому полі.

Кілька разів вона хотіла доторкнутись до Платона, але їй жаль було будити його. Скільки він уже недоспав ночей! Степка низько-низько схилилася над Платоном. Ні, нема у неї злості до нього. Нічого нема, окрім жагучого кохання.

— Єдиний ти мій. Радість і горе моє.— Степка провела губами по його щоках.

Платон розплющив очі.

— Ти, Степко? — немов не вірив сам собі.

— Я...

— Якби ти не прийшла, я міг би не побачити тебе. Проспав би,— винувато дивився на Степку.

— Я тебе вчора чекала цілий вечір.

— Мостовий приїжджав, а потім комбайн Максимів зламався, а потім... приїхав, але ти вже спала.

— Приїжджав?! — засяяла Степка.— Правда? Ти хотів мене бачити, так?

— Так.

— Ні, ти скажи, що хотів мене бачити, що не міг не прийти, що я... для тебе... «Що я говорю йому?» — думає Степка і змовкає.

— Я хотів з тобою попрощатися, Степко.

— Ну, прощаймося! — звелась на ноги.

— Я відвезу тебе на станцію.

— Така честь...

— Мені все одно треба на базу. Пальне все вийшло...

— Пальне... А так ти не відвіз би мене?

— Пробач, Степко, я не хотів, просто вирвалося оце трикляте пальне, воно вже сидить у моїх печінках.

— Колись ти носив мене на руках... Пам'ятаєш?

— Не треба, Степко.

— Чому не треба? То були найщасливіші хвилини мого життя... Ти не знаєш про це? — Степка підійшла так близько, що він відчув її груди.

— Знаю.

— Думаєш, що я по славу їду звідси? Я від тебе тікаю... від самої себе... Якщо я залишуся, то збожеволію... А ти... ти... камінний.

— Степко, заспокойся. Зараз це ні до чого, ти все розумієш... Треба вже їхати,— подивився на годинник.

— Їхати... так... тікати треба, а не їхати. Вези! — Степка кинула чемодан у машину.— Вези, чого ж ти стоїш?