Взавтра він її вже не застане, не побачить. А якби сказав хоч слово, вона залишилася б. Не треба їй ніяких кіностудій, не треба слави, хай би лиш покликав. Знову машина.
«Я ненавиджу тебе,— летіли кудись в поля Степчині прокльони.— Я віддала тобі свою любов, а ти мені вічну кару. Хочу, щоб не мав ти спокою. Буду приходити до тебе в снах, стану прірвою між тобою і Наталкою, і ти її не переступиш ніколи... Стану прір... стану... не забудеш... Наталка... Вітряк...»
Плутаються Степчині думки, і вона засинає, наче провалюється на той світ.
Платон загальмував біля самих воріт, підійшов до причілкового вікна. Темно. Тихо. Постукати? Ні. А якщо ждала? Коли ж вона їде? Поїзд на Приморське о сьомій ранку.
Удосвіта прийшов батько.
— Уже зібралась, доню?
— Давай, тату, поснідаємо вдвох.
— Добре, Степко.
На столі — біла скатертина, найкраща.
— Сідай, тату.
— Ти ж мені напиши, яка там жизня твоя буде, Степко.
— Добре, тату.
— А більше нічого й не прошу. Ти — розумна в мене. Дивись, Степко... коли щось не так, то вертайся,— тяжко говорити Полікарпові.
Поснідавши, Чугай узяв у прискринку гроші, подав Степці.
— Ось тут двісті карбованців... візьми, дочко, більше нема.
— Що ти, тату, у мене є сто двадцять, а там зароблю,— відмовлялася Степка.
— Ні, візьми. Не знаю, що ти там у кіні заробиш, а так мені на душі спокійніше буде.
Степка обняла батька, поцілувала:
— Не гнівайся, що я у тебе така...
— Ти в мене найкраща, горличко моя.— Чугай легенько доторкнувся до Степчиного лиця своєю шкарубкою рукою і широко відчинив двері.— Що ж, лети, моя дитино, та не забувай рідного гнізда... Машини на Косопілля ходять, підвезуть хлопці.
— Прощавай, тату!
Степка швидко йшла принишклими вулицями села. Сонце ще не зійшло, веселе птаство заливалося в садках. Біля Русавки Степка скинула туфлі й побрела чистою холодною водою. Прощай, Русавко. Далі пішла стежкою, що дерлася по крутому березі в поля. На горі зупинилась, востаннє глянула на рідне село, потім рішуче взяла чемодан і попростувала до вітряка, який з же зачепив своїми крильми промені сонця, що сходило з-за Видубецьких гір.
«Васько + Леся = любов»,— прочитала Степка на почорнілих дверях вітряка зовсім не арифметичне рівняння. Інші написи також підтверджували, що вітрякові довіряли свої таємниці закохані.
«Я теж була тут щаслива». Степка підняла якогось дротика і старанно вишкребла на крилі: «Степка + Платон = любов». Засміялась зі своєї витівки і почала крутити крила, вони не дуже охоче повертались, але все ж їй удалося трохи підняти над землею і своє арифметичне рівняння.
І раптом Степка побачила, що за вітряком стоїть машина. Гайворон! Обережно підійшла. Він спав просто на землі, підстеливши свого піджака. Рівно здіймалися його груди. Обличчя неголене, в глибоких зморшках на переніссі й на чолі — пил, в русявому чубі — кілька житніх стеблинок. Рот міцно стулений, чорними тінями синців підведені очі. Руки широко розкинуті, наче Платон щойно звідкись прилетів і впав на цю землю перепочити.
Якщо довго дивитися на нього, то він неодмінно прокинеться. І Степка дивилась. Їй було так шкода його, стомленого, припорошеного пилом, немов забутого всіма у цьому полі.
Кілька разів вона хотіла доторкнутись до Платона, але їй жаль було будити його. Скільки він уже недоспав ночей! Степка низько-низько схилилася над Платоном. Ні, нема у неї злості до нього. Нічого нема, окрім жагучого кохання.
— Єдиний ти мій. Радість і горе моє.— Степка провела губами по його щоках.
Платон розплющив очі.
— Ти, Степко? — немов не вірив сам собі.
— Я...
— Якби ти не прийшла, я міг би не побачити тебе. Проспав би,— винувато дивився на Степку.
— Я тебе вчора чекала цілий вечір.
— Мостовий приїжджав, а потім комбайн Максимів зламався, а потім... приїхав, але ти вже спала.
— Приїжджав?! — засяяла Степка.— Правда? Ти хотів мене бачити, так?
— Так.
— Ні, ти скажи, що хотів мене бачити, що не міг не прийти, що я... для тебе... «Що я говорю йому?» — думає Степка і змовкає.
— Я хотів з тобою попрощатися, Степко.
— Ну, прощаймося! — звелась на ноги.
— Я відвезу тебе на станцію.
— Така честь...
— Мені все одно треба на базу. Пальне все вийшло...
— Пальне... А так ти не відвіз би мене?
— Пробач, Степко, я не хотів, просто вирвалося оце трикляте пальне, воно вже сидить у моїх печінках.
Читать дальше