Микола Зарудний - На білому світі

— Чому ти такий, Платоне? — вона сама відчинила двері.

— Я… я… біг до тебе, Наталко, щоб сказати…

— Що?

— Я… я люблю тебе! — випалює юнак. Наташині очі стають ще більшими, губи тремтять.

— Я люблю тебе,— повторює Платон і тільки тепер помічає, що за дівчиною стоїть стривожена мати.

Платон чомусь навшпиньках іде до дверей, тихо відчиняє їх і на прощання шепоче:

— Я люблю тебе, подзвони і скажи мені одне слово, яке хочеш…

На вулиці він зупиняється і з надією дивиться на балкон — дівчини нема…

У гуртожитку на Платона чекав Єрофей Пименович.

— Тобі ось телеграма, вже з годину, як принесли. Гайворон нетерпляче розгорнув, прочитав: «Мати хвора хоче тебе дуже бачити так що приїжджай швидко Михей Ларіонович Кожухар і його жінка Ганна».

— Що там? — заглядає в папірець Єрофей Пименович.

— Мати хвора.

Платон забіг до кімнати, схопив плаща і поїхав на вокзал. А в цей час розривався телефон у гуртожитку. Дзвонила Наташа…

Стіл був великий, зчорнілий від часу, але міцний. Він не гнувся, коли на нього виставляли в свята безліч страв, пляшок і хліба. Він не хитався під важкими натрудженими руками. Йому було добре в цій великій світлій хаті.

Стіл стояв між двох вікон, і вранішнє сонце кидало на нього свої промені. Стіл завжди мили гарячою водою, шкребли ножем, і тоді він молодів. Стіл мав зо три скатерки, та найбільше любив одну — вишивану, з білого полотна. Він знав, якщо ця скатерка м'яко прикриє його, то в хаті свято, будуть люди і пісні…

Стіл не любив згадувати ті часи, коли до нього ніхто не сідав, коли на нього не клали хліба і хотіли спалити якоїсь зими.

Стіл знав усіх у цій хаті. Відтоді, як зробили його з дзвінких дубових дощок, під ним часто ходили маленькі люди, билися об нього голівками і плакали… Інколи йому доводилось стояти і в саду, в доброму товаристві своїх побратимів-столів: це коли були весілля. На нього падали спілі яблука, і дошки гули від задоволення.

Тепер його посунули од вікна на середину хати. На ньому стояла труна. Труну витесали зі свіжих соснових дощок, і вони плакали живицею, яка скочувалась жовтими сльозами на стіл.

Столові було тяжко. І шкода дощок, з яких зробили домовину. З них треба майструвати широкі столи, рівні підлоги, високі двері і веселі мисники, а не домовини та хрести.

У хаті пахло осінніми квітами, сосною і любистком. У відчинене вікно вривався сирий вітер та дощ.

У труні лежала Дарина Михайлівна Гайворон. Руки, складені на грудях, ліктями торкались дощок, немов хотіли розсунути їх.

Плакали жінки. Цей плач то стихав, то раптом знову стогонів з жіночих грудей. Тоді йому було тісно в хаті, і він котився по селу. А дощ не вщухав. Мільярдами олив'яних стріл сік землю, немов хотів пробити її наскрізь. Щезли хмари, щезло сонце, здавалось, що нічого нема більше на світі,— лиш оце принишкле село серед вітру і зливи.

Платон стояв, схиливши голову. До нього, стиснувши закляклими пальцями руку брата, тулився малий Васько. У кутку, на лаві, тихо плакала Галя. Ще три дні тому вона прийшла з технікуму і приміряла нову сукню, показувала мамі, а тепер… Лікар сказав: серце… У матері давно боліло серце.

Галя підвела голову. Поруч годинника, на стіні,— фотографії. То — з автоматом — батько. З Румунії прислав у війну… Усміхається. А ось мама з Пашею Ангеліною біля трактора. Мама в косинці, висока, красива. Кажуть, що Галя схожа на неї… Мамині грамоти. Є старі, пожовклі з портретом Сталіна, є і нові. Грамоти — в рамках. Татові, з війни,— лежать у скрині. Як тато повернувся без руки, то йому не дали жодної, хоч завжди порався біля коней…

У хаті людей все більше і більше. Стоять і в сінях. Алик Коза, Тимко і ще кілька хлопчаків, Васькових друзів, вмостились на щаблях драбини і, наче півники, витягують голови.

У завивання вітру вплітається гуркіт трактора. Платон, проштовхуючись крізь натовп, вийшов на подвір'я. І тут люди. Стоять чоловіки у фуфайках та кирзових чоботях, стоять жінки у фуфайках та кирзових чоботях, неначе нарочито зшитих для печальних днів. Мокрі фуфайки розступаються, даючи Платонові дорогу, журно похитуються чорні кашкети і чорні хустки.

— А ще ж могла прожити…

— Ой кумо…

— І Платон, бідний, живу не застав, поки добрався тим автобусом у негоду…

— Так же хотіла, сердешна, свого старшого побачити…

— І не кажіть, свахо…

— І діток малих до пуття не довела…

— Ой кумо…

— Кажуть, в районній газеті чорна об'ява є, що наша Дарина преставилась…