Микола Зарудний: На білому світі

Раптом побачив, як на подвір'я школи вбігла Фросина. Червона хустка звисала з плечей, наче підрізані крила.

— Люди! Люди! — кричала вона, простягаючи жовті кістляві руки.

Коляда вийшов з кабінету і, спотикаючись, пішов довгим, вузьким коридором на цей крик. Зупинився на ґанку.

— Ось він, ось він! — підбігла до нього Фросина.— Це його діти в Маланки! Його! Скажи, скажи! Хай всі знають!

Натовп притих.

— Мої,— хрипко сказав Семен,— мої сини…

— Чули, чули? І це при жінці законній! — худу постать Фросини наче вітром носило по колу.— Та я тебе зі світу зживу! Я розкажу, як ти доноси на людей змушував мене писати…

Натовп гуде, жодного слова не чує Коляда. І знову крик Фросини повертає його до свідомості.

— Він, він велів мені писати, що Сніп і Мирон кукурудзу крали. І на Гайворона чорну брехню писав! На всіх, клятий, писав, щоб не було вам, люди, спокою на білому світі.

Тиша. Тяжка, гнітюча.

Семен зняв шапку, ступив на східці:

— Так… то я… Простіть… Усіх прошу… простіть, бо… сини у мене є… їм жити ще треба…

Ноги підкосились у Коляди, і він якось боком сповз із ґанку на холодну, мерзлу землю. Його підхопили, кудись понесли…

Не знав, скільки минуло часу: година чи, може, день, а коли розплющив очі, то побачив Маланку з двома немовлятами, які, прицмокуючи, смоктали великі, налиті молоком, материнські груди…

*

Платон усю ніч просидів біля Наташі. Вона то спала, то прокидалась, але ні на мить не випускала його руки.

У вікно зазирнув сірий світанок. Якби півник, що висів під стелею цієї сумної палати, був живий, він розбудив би своїм співом жінку. Але вона прокинулась сама і тривожно подивилась на Платона:

— Ти ще тут?.. І цю нашу останню ніч я проспала, як і тоді, в Сосонці… Пробач мені. Тобі вже треба йти, Платоне, скоро поїзд.

— Скоро, Наташко… Я залишився б з тобою, але…

— Ні, ні,— перебила його Наташа,— ти не можеш бути прикованим до мого ліжка… Ти повинен їхати.

— Я приїду, коли робитимуть тобі операцію, тільки не бійся, все буде добре.

— Я не боюсь, Платоне… Тільки ти приїдь… А тепер іди. Ми ж вирішили. Тебе чекають люди… Іди, це твої дальні гони, по яких ти мусиш пройти…

Гайворон обняв дружину, пригорнув її, легку і ніжну.

— Я повинен їх пройти, Наташко.

Платон пішов.

Стихли кроки в коридорі. Наташа з неймовірним зусиллям встала з ліжка і підійшла до вікна.

Вона ще раз побачила Платона.

Пішов.

Провела його в своїй уяві аж до Сосонки. Ось він іде безмежними гонами, завіяними снігом, минає ліси та яруги, іде, милуючись красою землі, усім білим світом…

Іди, Платоне, іди.

Ось уже він біля старого вітряка… Хто це біжить йому назустріч?

…Степка.

Ні, ні, це не вона!

Наташа відступила од вікна, і Степка розтанула в синій імлі.

Бився вітер у срібні, мережані інеєм шибки.

А під стелею похитувався на ниточці веселий півник…

*

НИКОЛАЙ ЯКОВЛЕВИЧ ЗАРУДНЫЙ

На белом свете

Роман

Издательство «Радянський письменник» (На украинском языке)

Редактор В. Г. Дрозд

Художник О. В. Бессарабов

Художній редактор А. П. Коробейников

Технічний редактор К. П. Лапченко

Коректор М. О. Мирська

*

Здано на виробництво 29/III 1967 р. Підписано до друку 13/VI 1967 р. Формат 84x108 1/32. 13 1/4фіз.-друк. арк. 22,26 ум.-друк. арк., 23,41 обл.-вид. арк. БФ 00378. Тираж 65 000. Зам. № 7-248. Ціна в оправі 83 коп.

*

Радянський письменник,

Київ, бульвар Лесі Українки, 20

Книжкова фабрика ім. Фрунзе Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР, Харків, Донець-Захаржевська, 6/8.