І раптом з'явилась блискуча ідея. Голова колгоспу сів у машину та поїхав до Косопілля. Зайшов у чайну з чорного ходу, викликав Ісака Ароновича. Довго довелось його чекати. Нарешті Ісак Аронович з'явився — у білосніжному халаті, з ножем та шматком шинки в руках.
— Семене Федоровичу, я вас дуже поважаю, але я не маю часу навіть сказати вам «здрастуйте». Ви знаєте, кого я зараз годую? Першого секретаря!
— Дорогий Ісак Аронович, виручіть,— просив Коляда,— повік не забуду…
— Що вам треба? Кажіть швидше, бо мене вже нема. Я весь там,— Ісак Аронович показав на двері.
— Завтра до мене на збори має приїхати товариш Шаблій…
— Я не знаю, куди він має їхати, я ще з ним не говорив…
— До мене, до мене,— запевняв Семен Федорович.— То я прошу вас…
— Ви хочете, щоб я приїхав?
— Ні… Але я мушу знати, що він їсть… Скажіть…
— Записуйте. На сніданок я подавав йому картоплю по-косопільськи зі шкварками. Холодець і помідори. Кисле молоко. Ні, кисле молоко викресліть. На обід — борщ і шашлик по-карськи…
— Як, як?
— Що ви мене мучите, Семене Федоровичу? Я вже йду.
— Почекайте! А порося їстиме?
— Слухайте, Семене Федоровичу. Ви хочете мати вечерю?
— Хочу.
— Вона у вас буде. Я приїду до вас і приготую таку вечерю, що перший секретар буде задоволений!
— Спасибі вам!
— На скільки персон? Замовляйте на тридцять,— порадив Ісак Аронович,— правління, ревізійна комісія, актив… Ідіть і не турбуйтесь, а я зараз так спішу, що не маю часу запитати, як здоров'я вашої дружини…
*
Коляда знав, що сьогодні привезли Маланку з синами-близнюками додому. Про це говорили молодиці, прибираючи в клубі.
— Такі ж хлопчики, як намальовані.
— Обоє чорняві, оченята, мов тернини.
— Ото Маланці щастя.
— Наплачеться, бідна, поки на ноги позводить.
— Колгосп не дасть пропасти.
— Хотіла б я бачити того волоцюгу, що від синів одцурався.
— А він тут недалечко й ходить.
— А як же назвала?
— Одного Юрком, а другого… Семеном.
— Семеном? Здуріла, то кожний же знатиме, що…
— Тихо, десь ходить тут за дверима…
Заснуло село.
Сплять Маланчині сини, а вона сидить над ними, думаючи свою невеселу думу…
І Коляда не спить. Стоїть, притулившись до загати, не наважується постукати в шибку. Хоч одним оком поглянути б на своїх синів, думає. Хіба він не мріяв усе життя мати сина? А тепер їх у нього двоє.
Коляда тихенько постукав у шибку.
— Хто там? — такий знайомий Маланчин голос.
— Я, Маланко, я…
Впустила в хату.
— Чого прийшов? — повіяло холодом від жінчиних слів.
— Покажи синів.
— Не твої. Іди, Семене.
— Мої, мої, Маланочко…
— Нема в тебе синів, сам одцурався.
Хотів підійти до ліжка, та заступила Маланка:
— Не підходь!
— Маланю, не проганяй мене. Це ж наші діти… Мої…
— Пізно згадав.
— Я ж любив тебе, Маланко. Якби тоді, після війни, не приїхала Фросина, то жили б ми з тобою… Тільки з тобою я знаходив відраду.
— Не згадуй. Хіба в тебе є серце? Ти ж тільки служиш… Все життя тремтиш за свою шкуру, ганяєшся за чинами, а їх нема… Нічого в тебе нема. Ні сім'ї, ні родини, ні щастя. І від синів своїх відмовився. Боїшся сказати, що вони твої…
— Я не боюсь! Я всім скажу! Чуєш, скажу! — кричав Семен.— Мої сини, мої!
Заплакала дитина. Маланка кинулась, взяла на руки.
— Спи, моє маленьке, спи.
А в цей час подало голос друге. Коляда підбіг, схопив сина і пригорнув до своїх грудей. Якесь невідоме досі почуття сповнило його серце. Готовий був кричати на весь світ: «Діти мої, діти мої!»
Так і стояли вони з Маланкою одне проти одного з синами на руках…
*
Біля школи грав духовий оркестр. І хоч до зборів ще було багато часу, люди все підходили та підходили. Цокотіли молодиці, поважно розмовляли чоловіки, і дівчата чекали, поки хтось з хлопців запросить до танцю.
Коляда самотньо сидів у порожньому кабінетику директора школи і, відхиливши фіранку, дивився на гомінкий натовп. Ще кілька днів тому, ще вчора, він з почуттям страху за себе думав про збори, про людей, які винесуть йому свій присуд, а сьогодні це відчуття щезло. Вранці подзвонив з маслозаводу Кутень і приголомшив звісткою: Бунчук написав заяву, щоб його увільнили від обов'язків секретаря райкому. Взавтра пленум.
Тепер Коляда чекав приїзду Шаблія.
«Що ж, всьому приходить кінець,— думав Семен Федорович.— Якби повернулись молоді літа, то не так прожив би життя, не так… А тепер усе в минулому. Життя вмістилось у тоненьку папку з газетними вирізками, які нікому вже не потрібні. У Бунчука, напевне, теж є папка з газетними вирізками… Невже все в минулому? А сини? Ні, сини — це надія, це майбутнє…»
Читать дальше