Микола Зарудний - На білому світі

Та хіба поїде від нього Фросина? Коляда вже зараз бачить перед собою її: худа, зла, вона розмахує своїми кістлявими руками і кричить. Коляда бачить, як вона вбігає до кабінетів секретаря райкому, прокурора, скаржиться, лементує… І з дзеркала знову дивиться на Семена Федоровича стомлений, підстаркуватий, злий чоловічок…

А хто винен, хто? Сам. Боягуз, онуча. Все життя таким був.

До війни батько Семена — Федір Самійлович Коляда — працював фельдшером у Сосонці. Приїхали сюди вони з Чернігова, ще в голодний 1921 рік, та так і залишились. Федір Самійлович був знавцем своєї справи, і його шанували. Ще й досі згадують добрим словом, пам'ятають, як він з ранку і до вечора ходив від хати до хати з маленькою валізкою. Якщо треба було, ішов до хворого вночі, в дощ, у хуртовину. Залишившись вдівцем, Федір Самійлович, хоч був ще й не старий, не одружувався, а весь віддався турботам про свого єдиного сина — Семена. Син ріс тихим, худеньким хлопчиною, добрим товаришем своїх ровесників. Після десятирічки Федір Самійлович послав сина до педагогічного інституту. Семен був на другому курсі, коли почалася війна. Скромний сільський фельдшер, хоч за станом здоров'я його не призвали у військо,— сам пішов до воєнкома:

— Я був військовим фельдшером у Брусилова і зараз прошу вас направити мене в діючу армію.

Федора Самійловича направили в медсанбат. Він загинув простою солдатською смертю, з гвинтівкою в руках, коли їхній госпіталь попав в оточення під Києвом.

Федір Коляда, вмираючи, просив бога, хоч і не вірив у нього, щоб він змилостився і зберіг життя його синові.

Доля змилостивилась. І солдат з обслуги зенітної батареї Семен Коляда в повному здравії, з орденом Червоної Зірки і двома медалями, дійшов до Харкова. Це було в сорок третьому році. Під час одного шаленого нальоту фашистів сержанта Коляду тяжко поранило, і після госпіталю його списали «по чистій». Їхати Семенові було нікуди, і він пішов до відділу облнаросвіти. Його, як студента другого курсу педагогічного інституту, направили вчителем початкової школи в невеличке село Снігурівку. Шкільна прибиральниця Фросина Марченко, самітна жінка, дала притулок молодому вчителеві.

Семен Коляда посоромився відмовитись, щоб не образити Фросину. Він узяв свій речовий мішок і перебрався в чепурненьку хатину своєї благодійниці, чим викликав здивування багатьох дівчат і молодих удовичок Снігурівки.

— Наче йому дівчат мало. До старої діви пристав…

— Ця черниця сто чортів обкрутить…

— Та вона ж удвоє від нього старша…

— Пропав учитель…

— Так йому й треба, безхарактерному…

— О, тепер вона його не випустить…

Молодиці як у воду дивились… Якоїсь ночі Семен Федорович прокинувся від легкого, ніжного дотику рук.

— Мій маленький, мій славненький.— І перш ніж зміг щось збагнути Коляда, Фросина спритно вмостилась поруч нього на ліжко…

За два тижні все село знало, що вчитель жениться на Фросині, хоча сам Коляда нічого не підозрівав. Але одного разу після уроків його запросив до себе директор школи:

— Чутки всякі ходять, Семене Федоровичу, що ви, значить… з Фросиною…

Семен Федорович почервонів і не міг мовити й слова.

— Якщо це відповідає дійсності, то, самі розумієте, ваша робота і авторитет можуть похитнутися… Будуть неприємності… Ви мусите одружитись…

Більш за все Коляда боявся неприємностей. І вирішив тікати із Снігурівки. Але тут Фросина кинулась у бій за своє щастя:

— Я тебе знайду на краю світу, я тобі життя не дам! Насміявся з чесної жінки, а тепер — тікати?! А закони совєтські знаєш? Завтра ж підемо до загсу!

Загсівська печатка поклала кінець ваганням Коляди. Фросина, на заздрість жіночій половині Снігурівки, влаштувала гучне, як для тих часів, весілля з гармошкою, запросивши все сільське начальство, трохи районного і всіх учителів. За столом Коляда мав такий вигляд, ніби через годину його мали повісити. Він намагався знайти хоч що-небудь приємне в обличчі своєї дорогої дружини і не міг. Худа, вилицювата, з великим тонкогубим ротом, довгі кістляві руки, плоскогруда, як дошка…

— Гірко-о!

Коли наші війська визволили Косопільський район, Семен Федорович почав тихенько лаштуватись у дорогу, до рідного села. Узяв довідку в районному відділі народної освіти, забіг до директора школи, попрощався і одного березневого ранку був уже в Харкові на вокзалі…

Фросині залишив гроші, нові чоботи і записку:

«Фросино Дмитрівно, я виїжджаю далеко, куди не ходять поїзди, не намагайтесь розшукувати мене. Я Вам не пара. Мені двадцять чотири роки, а Вам сорок, подумайте самі! Бувайте здорові. С. К.».