Микола Зарудний - Уран

«Кінець»,— вирішив міліціонер і кулею влетів у двері гастроному. «Запорожець» за ним, і лише на порозі, мабуть, вирішивши, що він не протиснеться між вузькими одвірками, рішуче повернув на вітрину, бо вона була широка.

Перед очима Кожухаря і його переляканого супутника виросла гірка пляшок, якісь плакати, а потім усе щезло.

Акт був довгий і похмурий, як осіння ніч. Слухав його Михей і свідки, яких набилося, мовби гостей на добре весілля. Ті, що не втиснулися в кімнату чергового міліції, стояли на вулиці, обмацуючи поглядами і руками знівеченого, але мужнього «Запорожця».

Кожухар перший підписав акт, ніби власний вирок. Далі йшли підписи міліціонера і свідків. Їх було дуже багато, і акт скидався на вельми поважну петицію.

Оскільки Кожухар не мав прав водія і забирати в нього було нічого, то йому просто пообіцяли, що він їх ніколи й не матиме.

— Шоферам, чиї машини ви понівечили, доведеться заплатити,— сказав капітан,— рахунок з гастроному вам надішлють додому, «Запорожця» ми поставимо на штрафний майданчик.

Дивлячись на розгубленого Кожухаря, водії один за одним почали відмовлятись од своїх претензій:

— Що той «Запорожець» міг зробити моєму газону?.

— Їрунда.

— Газуй, старий, далі...

Кожухар побачив у натовпі свою Ганю, Максима і Данила Вигона з батогом. Вони стояли під величезним плакатом, на якому була зображена перекинута машина, а напис волав чорними літерами: «Дорожній пригоді — годі!»

Коли свідки, виконавши свій священний громадянський обов'язок, розійшлися, капітан підійшов до Михея і сказав:

— Шановний Михею Федоровичу, наша міліція поважає вас як передову радянську людину і уславленого сосонського бригадира. З огляду на це районний відділ міліції гаряче рекомендує вам ніколи не сідати за кермо автотранспорту.

— Мені жінка теж казала,— зізнався Михей.

— Ваша дружина дуже розумна,— зауважив капітан.— Передайте їй привіт від косопільської міліції.

Додому Кожухар повертався на возі Данила Вигона. Ганна з Михеєм сиділи на вимощеному сіном і засланому килимком задку, ніби їх везли від шлюбу.

— Святе діло, Михею, віз,— помахував батогом Данило Вигін,— котиться умєренно, впадеш — не вб'єшся, аби лиш колесо не переїхало... А всяка техніка — то для молодих.

— Ой ні,— почав був Михей, але, зустрівшись поглядом з Ганною, замовк.

— Щоб я того «Запорожця» і на подвір'ї не бачила,— категорично заявила Ганна,— Вибирай: або я, або «Запорожець».

— Та, Ганю, хіба я тебе проміняю? Але цього «Запорожця» я все одно...

— Літа вже наші не такі, Михею, щоб на мотори сідати,— чадить самосадом Данило Вигін.— Хоч ти, правда, ще й за парубка зійдеш.

— Таке скажете,— позирає на чоловіка Ганна.

— А чого? — Данило повертається до Ганни.— Він, коли співає, то немов года з нього злітають. А я вже доживаю. Проминули літа, як тиха вода... Ще коли при роботі був, то тримався, а на пенсії... Вйо! Сторожував років з десять, беріг добро людське — все якась должность, а тепер — виконавець... Гаття, сірий... Хоч що б там Гайворон казав, а без сторожів колгосп не може...

— Чого там не може? — заперечила Ганна.

— І ти за ним руку тягнеш,— скрушно похитав головою Вигін.— А Милентій два кубометри дощок потягнув? А якби я, к приміру, був на посту з берданкою, то він десятою дорогою тік об'їхав би...

— У сім'ї не без виродка.

— Ні, рано почав Гайворон комунізм у Сосонці відкривати... Попало йому тоді і в райвиконкомі, і в газеті пропечатали,— згадав Данило.— Десять років я на постах стояв і біля хліба, і біля пального, і на буряках — і раптом зібрав нас усіх Гайворон і... Вйо, ледачий же ти, сірий,— цьвохнув батогом Вигін.

...Уже перед закінченням партійних зборів, коли було прийнято резолюцію, комуністів затримав секретар Макар Підігрітий:

— Голова колгоспу Платон Гайворон звернувся з доповідною запискою до парторганізації і правління колгоспу. Зараз я вам її прочитаю: «До партійної організації і правління колгоспу «Рідне поле». Шановні товариші, доводжу до вашого відома деякі цифри. Кожного року наш колгосп витрачає майже дев'ять тисяч карбованців, крім натуральної оплати, на утримання цілого підрозділу сторожів. Їх у нас по всіх бригадах, на фермах, конюшнях і біля складів — чотирнадцять. Вважаю, що це абсолютно зайві витрати, і пропоную посади сторожів ліквідувати, а людей направити у бригади».

— Як же без сторожів? — здивувався Максим Мазур.

— Скільки колгосп у нас, Платоне, стільки і сторожі були,— погодився Сніп.