Микола Зарудний - Уран

— Скажи татові, що на роботу вже пора,— сказав Кожухар.

— Тато на роботу не підуть, бо лежать,— шморгнув кирпатим носеням маленький Лин.

— А чого це вони лежать?

— Бо впали з драбини в сінях і вдарилися тім'ям об поріг.

— А чого це вони лізли на тую драбину?

— Дошки з мамою носили, а щабель зламався, а тато як тріснуться... Довго лежали...

Людей зібралося біля хати Милентія, наче на толоку. Він, спітнілий, аж чорний від ганьби, скидав з горища одну за одною дошки.

— От злодюга!

— Весь рід осоромив, батька рідного...

— Батька не чіпай. Батько його під Берліном лежить.

— Роз'їлося на колгоспних хлібах та ще й краде, щоб ти світа божого не бачив!

— Та його з колгоспу треба вигнати...

Ляснула, вигинаючись, остання дошка, і Милентій зліз з горища, ніби спустився з Голгофи.

— Як же ви дійшли до такого, громадянине Лин? — запитав Макар Підігрітий.— Такий чоловік, шия хоч обіддя гни...

— Я — слабий,— промимрив Лин і почав кашляти.— Я собі... на труну дошки взяв,— бовкнув Милентій, бо йому стало себе дуже шкода.

— Навіщо? — перепитав Макар.

— На труну,— дурнувато повторив Лин.— Вмирати буду. Хай мене покарає божа сила, якщо брешу.

Божа сила не примусила себе довго чекати. Вона негайно втілилася в образ законної дружини Милентія Лина — Параски.

Параска, почувши ці слова Милентія, наче вітер, шугнула в хату і схопила історично перевірену зброю українських жінок — качалку. І не встиг, Милентій розжалобити колгоспний народ передсмертною сповіддю, як Параска огріла його качалкою по плечах. Щось у Милентієві загуло, і він похитнувся. Треба сказати, що Параска була дуже проворна молодиця, і качалка в її руках аж висвистувала.

Відомо з давніх-давен, що, орудуючи цією грізною зброєю, жінки не мовчали, а приказували, впливаючи таким чином не лише фізично, а й морально. Параска не відходила від традицій. Била й приказувала:

— А ти ж, чортова твоя душа, казав мені, що в лісі купив, щоб ти вже собі злидні купляв! А я ж тобі ще й допомагала, дурна, на горище витягати, щоб тебе за пупа тягло! А ти ж, ледацюго, забув, що у нас діти є, щоб ти забув день, в який на світ народився! А що ж тепер нам люди скажуть, та як я їм у вічі дивитися буду, щоб ти сонця ясного не бачив!

Дружинники відтягли Параску, бо Милентій уже не кричав, а стогнав.

— Оформляй мені розвода, Макаре! — кричала на все подвір'я Параска.— Бо я з ним одного шматка хліба їсти не буду!

— Думав труну зробити,— вперся, як чорт в церковну браму, Милентій.

— Тебе ж повісити треба,— виривалася з рук дружинників Параска.— Проти колгоспу пішов! Та без нього ж ми в торбами по світі ходили б!

Милентій журно подивився на односельчан, сів на дошки і гірко заплакав. На подвір'я насунулась пригнічена тиша. Тільки маленький Линок, нічого не розуміючи, шморгав носиком і тикав батькові в руки великого пирога з маком:

— На, тату, на, не плач...

Ці будинки знають усі, хоча гони й не схожі один на одного: то високі модерні, то скромні двоповерхові, з просторими кабінетами або маленькими кімнатами. Біля них завжди ростуть квіти, і їхні двері широко відчинені для всіх. У кожному районному центрі стоять ці будинки зі скляними вивісками: «Районний Комітет Комуністичної партії України».

Сюди приходять люди з важливими державними справами і з власним горем, з добрими пропозиціями і зі скаргами. Тут відбуваються короткі ділові наради і довгі засідання. Бувають тут радісні дні і бувають такі, що якби стіни могли передавати настрій людей, які працюють у цих будинках, то вони були б сірі, і червоні, і чорні. У цих будинках мовби зібрані нерви всього району. В дні війни і в повоєнні роки, коли країна, стікаючи кров'ю, завойовувала перемогу і піднімалася з руїн, — їх називали штабами комуністів. Тепер їх називають мирно — просто райком.

У районах по всіх селах і підприємствах знають секретарів і завідуючих відділами і, звісно, інструкторів, людей, яких рідко можна застати в кабінетах. Вони завжди поміж людей. Сплять у дешевеньких готеликах або в хатах, їдять де й що доведеться. Треба — на них чекають люди.

Але в кожному райкомі є люди, які не мають власних кабінетів, не засідають на бюро, та райком без них — не райком. Технічні секретарки і завідувачі приймалень, скромні працівники оргвідділів, шофери і завгоспи, прибиральниці і кур'єри. Їхніми зусиллями підтримується ідеальний порядок у райкомах: чисті фіранки і квіти на вікнах, підстругані олівці й газована вода, машини, готові вдень, вночі, в хуртовину й грозу мчати куди треба, і, мабуть, настрій, який вони створюють для тих, хто приходить сюди.