Микола Зарудний - Уран

— Хто хоче висловитися?

«Усіх уже підмовив Гайворон,— ворушиться млява думка в Гульки.— І Сніп, і Кожухар за ним руку тягнуть. Може, Савка Чемерис захистить?. Слова просить».

— Дивлюсь я оце на вас,— звертається Чемерис до сторожів,— і думаю: скільки ж ми дармоїдів тримали. Коли по одному зустрічав, то воно без вніманія, а як зібрали вас докупи, то не можу на вас, лічно, дивитися. Ви ж можете на собі плуги тягати, борони волочити... а вони взяли по берданці й сторожують. Беріться, хлопці, до діла, бо мені соромно, що ви од мене мою працю чатуєте.

Після виступу Мотрі Славчукової і Мазура Гулька вирішив іти в контрнаступ.

— Товариші правління і колгоспники,— хрипко почав.— Вищі органи нас учать, щоб ми берегли народне добро. І ми його всі роки охороняли, а тепер ми, значить, дармоїди. А ми життям своїм ризикували. Ось хай розкажуть,— показав на «гусарів».— Без нас ви не зможете виконувати й перевиконувати, бо розкрадуть.

— Скажи, Тимоше, що ти ці десять років робив? Скільки засіяв, що в тебе зародило? — спитала Мотря.

— Я був старшим сторожем. І не смійтеся, бо я ночей не спав... Жодної ночі не ночував удома, хоч жінку запитайте — все, значить, ходив і перевіряв пости, щоб не дрімали,— дуже серйозно повідомив присутніх про свою діяльність Гулька.

— Та знаємо, де ти ночував.

Усі розсміялись.

— Я до Килини вже давно не ходжу,— заперечив Тиміш.

— Хто просить слова? — стукав олівцем по графину Гайворон.

— Я,— підвівся на весь свій богатирський зріст Милентій Лин. Могутньою рукою він тримав, наче трісочку, берданку.— Ось тут сміявся з нас товариш Савка Чемерис. І мені обидно, бо я свого життя не шкодував на посту. Усі знають, що я попросився в сторожі, бо в мене той... нема здоровля...

Усі й покотилися зо сміху...

— Щоб ти сказився, Милентію! — витирала сльози Мотря.

— Ви не дивіться, що я червоний, у мене всередині гандж,— поскаржився Лин.— Аби ви почули, як я кашляю... А де я здоров'я втеряв? На посту.

І на підтвердження цього Лин набрав у свої легені з пів-кубометра повітря і почав кашляти. Тремтіли стіни Гайворойового кабінету, зі столу, немов вітром, змело пачку директив і підшивку районної газети, зашелестіли на стінах плакати і соцзобов'язання колгоспу,

— Ось до чого довела мене служба,— сказав Милентій і сів.— Помру, от побачите.

— У тебе коклюш,— поспівчував Чемерис.

— Де ви сторожуєте? — поцікавився Гайворон.

— Мій пост біля дитячого садка,— виструнчився Лин.

— Що ж ви там оберігаєте?

— Об єкт,— відчеканив Милентій.— Там ліжечка, посуд, коники і...

— Щоб ти вчадів! — не втрималася Мотря.— Хто ж ті ліжечка забере?

— Хто, хто,— огризнувся Лин.— Є такі. Ось стою однієї ночі. Чую, йде. Я до нього, воно за хату і сховалося. А міг бути злодій.

— І в мене так було,— перебив Дмитро Бийлихо.— Стою біля ожереду, а воно підкрадається. Я до нього, а воно навтьоки.

— Було і в мене,— згадує науку Гульки Омелько Дери-коза.— Ходжу біля кагатів, коли чую: шелестить. Я до нього, бо мені жизні не жалко, а воно я-а-ак свисне...

— Сідайте. Я гадаю,— стримуючи посмішку, сказав Гайворон,— що ми не можемо ризикувати життям шановних членів нашої артілі, а тому правління рекомендує усім сторожам перейти на денну роботу. Бажаємо вам успіху, дорогі товариші.

— Що, жодного сторожа не буде? — все ще не вірив Гулька.

— Ні, один буде — черговий по конторі і в сільраді.

— Я можу! — з готовністю заявив Милентій Лин.

— На жаль, цей пост ми вже доручили Данилу Вигону.

Минуло кілька днів, і по Сосонці пронеслася чутка: цієї ночі зі стельмашні вкрадено два кубометри дубових дощок.

Никодим Динька прибіг вранці до Гайворона:

— Ось до чого дожилися! Хіба можна без сторожа з нашими людьми? Такі ж були дошки, беріг їх, як на празник. Щоб йому руки покорчило, щоб він з них собі труну зробив,— кляв Динька невідомого злодія.

Біля контори вже покурювали Тиміш Гулька і Дмитро Бийлихо.

— Так воно, товаришу голова,— зустріли Платона,— без нас порядку не буде, тепер шукай вітра в полі.

— Пошукаємо, товаришу Гулька.

— Поспішив ти, Платоне, зі своїм комунізмом,— сказав Гайворону і Макар Підігрітий.

— Не поспішив. Дошки знайдемо, їх же не вивезли з села? Попроси дружинників, хай пошукають,— порадив Платон.

— У кого ж їх шукати?

— У сторожів.

Таємниця розкрилася дуже просто. Йшов другого дня уранці в свою бригаду Михей Кожухар, порівнявся з хатою Милентія Лина. Дивиться: висить на воротях найменший синочок Милентія.