Микола Зарудний: Уран

Турчин оглянувся.

— Що з вами, Олександре Івановичу? — підбіг Турчин до Мостового.

— Нічого... просто я... стомився.

Турчин взяв Мостового під пахви і майже витяг на крутий берег Русавки.

— Я забув удома валідол, Арсене Климовичу, але в машині є, якщо можна, то...

Мостовий сів на камінь, розстебнув комір сорочки.

— Я швидко,— сказав Турчин і побіг до села.

Мостовий сидів із заплющеними очима, не маючи сили підняти повіки. Тут, на високому березі, під свіжими вітрами, Олександру Івановичу стало трохи легше, й він уже шкодував, що потривожив Турчина. Підвівся, підставивши груди вітрові, глибоко вдихнув настояного на весняних бруньках повітря й відчув себе краще — приступ минувся.

Тут, на березі Русавки, справді було гарно. Перед очима Мостового вимальовувалися контури могутнього «Факела», чорніли Видубецькі гори, а поля ще були вкриті де-не-де сірим снігом. Пройшов поїзд з платформами, навантаженими саджанцями,— лісовий міністр додержав слова. Красиво буде, коли виростуть навколо Русавського моря ліси... Добре, що й землі Сосонці прирізали сусіди. Був би молодший Ничипір Іванович, от кого обрати б секретарем партійної організації! Де ж це Микита? Пора їхати в райком. Сьогодні зустріч з парторгом ЦК на будівництві Сергієм Стояном. Треба готуватися до партійної конференції на «Факелі». Майже на вісімсот комуністів збільшилася партійна організація району. Оце сила. Можна долати нові рубежі. Ех, якби лиш здоров'я, якби не це кляте серце. Ну, нічого, Сашко, влітку поїдеш з Галиною і Андрійком до моря, в гори... Життя, власне, тільки починається... Добре, що Галинка завагітніла, якби народила йому доньку... Ні, все прекрасно на цьому світі, Мостовий.

Примчали «Волга» й газик Гайворона. Микита подав Мостовому таблетки.

— Що з тобою, Сашко? — підійшов Платон.— Знову приступ?

— Мені вже добре. Спасибі вам, Арсене Климовичу,— подякував Турчину.— Мені треба в райком. Зустрінемося на партконференції, Арсене Климовичу.

— Щасливо, Олександре Івановичу.— Турчин пішов до греблі.

— Сашко, тобі треба лягти в лікарню.

— Платоне, не вигадуй,— відмахнувся Мостовий.— Степці дзвонив?

— Завтра будуть робити операцію. Крамов сказав, що за місяць я зможу її забрати. Сашко, за місяць!

— Розумію. Давай закуримо,— простягнув руку Мостовий.

— Тобі не можна! Не дам.

— Давай, давай, щось захотілося закурити.— Мостовий взяв сигарету й жадібно затягнувся.— Я ще ось про що хочу тобі сказати. Дзвонив професор з Київського університету.

— Той, що керував математичною олімпіадою?

— Так. Степан Петрович Корчак. Просить, щоб Васька як переможця обласної олімпіади направили в школу особливо обдарованих учнів. Хай там закінчить десятий клас за спеціальною програмою, і тоді Корчак забере його на свій факультет. Порадуй Васька, хай їде.

— Добре. Хай їде,— з сумом промовив Платон.— Останній вилетить з нашого гайворонського гнізда... Залишуся сам...

— Чому сам? Ви зі Степкою ще гайвороненят народите. Хоч п'ятеро. Щоб рід міцний був, замішаний на сосонському хлібі й урані. Будь здоровий, Гайворон! — Мостовий штовхнув жартома Платона в груди й поїхав.

На столі в кабінеті Мостового синіли у вазі перші проліски, бігали сонячні зайчики по стіні — вітерець похитував кватирку. Олександр Іванович, проглянувши зведення, сказав секретарці, що почне приймати відвідувачів.

Перший з'явився Бунчук. Був чомусь у парусиновому кітелі, в синіх штанах і лискучих калошах.

— З весною, Олександре Івановичу! — привітався і сів навпроти.— Я щодо моєї заяви... Хотів би знати вашу думку, бо Василь Васильович уже той... перейшов на пенсію, то я... Запевняю вас і районну партійну організацію, що всі плани й питання будуть виконані.

— Петре Йосиповичу, я нічого не маю проти, аби ви зайняли посаду директора маслозаводу, але завод підпорядкований тресту, й кадри добирають вони.

— Я написав уже в трест і прошу, щоб ви підтримали мою кандидатуру,— просив Бунчук.— Я не Кутень, я наведу залізний порядок, я всі питання поставлю руба.

— Кутень справлявся з роботою.

— Масштабу у нього не було. Дрібненький чоловік, свиней маслянкою відгодовував,— оповістив Бунчук.

— Ви дружили з ним, вам видніше.

— Хто, я? Олександре Івановичу, не вірте. Хіба може бути у мене спільна платформа з Кутнем? Синові дали п'ять років, маслянку крав, а я щоб дружив? У цьому питанні я — залізний. Так що прошу підтримати.

У дверях Бунчук стикнувся з Кутнем, ледве кивнув йому головою, підняв руку і сказав: