Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Якщо моя Неля вийшла за агронома, то я й хату спалю, – погрожував Юрко – колись молодий та красивий, а тепер мов старий дядько. – Чого мовчиш, діду?

– До центру я рідко ходжу, вік не той, щоб бігом бігати та новини збирати, – пробурмотів Кирило, бо нікого зі згаданих у живих уже не було. – Хлопці, а мого сина там ніхто не бачив?

– Порадували б, та нема чим, – відповідали майже хором.

– Чого так поспішаєте? Уже вдома. Ще хоч два слова скажіть про японця! – просив фронтовиків. – Бач, як підгадав, коли всі сили на німця поклали. Аби не він, давно вдома були б.

– Усе розкажемо, тільки пізніше, – запевнив Григорій. – Треба підводу взяти та на станцію поїхати. Одні самі прийшли, а інші чекають – каліки. Усіх по домівках розвезти потрібно. То допоможете? – просив діда Кирила.

– Хоч зараз, бігом у бригаду, запряжу й одразу в дорогу, – зрадів, що й він у пригоді став.

– Поїдемо удвох, бо там така компанія, до якої особливий підхід треба, – пояснив Грицько.

– Чи не робота! Йди додому, сам справлюсь. Чи ти старому солдату не довіряєш? – аж розсердився.

– Таке придумали! Довіряю на всі сто, але я тих калік збирав, сам і додому доставити хочу, так надійніше буде. Та й на одну підводу всі не помістяться.

– Тоді давай.

Попрощавшись зі своїми товаришами, Григорій із дідом Кирилом поспішили в бригаду. І години через дві, коли сонце вже вибралося із рожево-малинової зорі, розвозили воїнів-калік по їхніх рідних домівках. Першою зустріли тітку Горпину – матір Івана безногого, яка йшла по воду.

– Не переходь дорогу з порожнім відром, бійців із фронту везу!.. – крикнув здалеку дід Кирило, а доїхавши, спинив коня. – Вибирай сама, віддам, який сподобається! Або по росту, або по нагородах – усі воїни доблесні, не посоромили наш край! – вигукнув голосно, намагаючись надати зустрічі не дуже плачевного вигляду.

– Чи ти тільки-но прокинувся? Мелеш бозна-що. Навіщо мені чужі солдати й чужі нагороди? Аби ти мого Ванька привіз, його б забрала. – Горпина уважно придивлялася до тих, хто сидів на возі. – Та це ж Василь Костюченко! Бач, і вгадала. Ноги в тебе немає і півруки відхватило, – хитала перед ним головою. – Бідний ти мій! Як же важко тобі довелося! Не нагинай, синку, голову, тримай її високо, усі груди он в орденах. Нехай усі бачать, що герой повертається! Кажеш, кому такий треба? – мацала руками його нагороди. Дурні твої слова. З милицями ходити будеш, а все ж хазяїн у домі! То ви, хлопці, Ванька мого не бачили? – так і не помітила каліку посеред воза, який весь час відвертався від неї.

– Хлопці з госпіталю казали, що йому там ноги відрізали, геть розтрощені були, – насмілився сказати Василь, щоб якось підготувати матір до зустрічі із сином.

– Ой лишенько, мій Ванюшечка, мій страждалець такий! Та як же мені його додому забрати? Він же і не доїде тепер сам! І де ж мені його шукати? А в кого ж питати? – заголосила одразу. – А там сирітка його – Оксанка, все бідолаха на дорогу бігає, щодня батька виглядає.

– Не причитай, Горпино, серце й так на шматки рветься. Привезли ми твого Івана. Він теж у медалях та орденах, ніг тільки, дійсно, не має, – мов не своїм голосом промовив Кирило. – Такого забереш?

– А хто ж його забере, як не ми з Оксанкою? Ще й раді будемо! То де ж він? Чи ви жартуєте? – Горпина заглядала кожному в обличчя, кружляючи довкола обох підвод. Коли нарешті побачила каліку посеред воза, схопила його за рукав.

– Ваню, не відвертайся, серцем відчуваю – це ти! Ходімо, синку, додому, донечка зрадіє. На хлопців-сусідів похоронки прийшли, а ти вже сам добрався! Живий! Візок тобі зробимо, проживемо якось.

Не витримав Іван материних сліз і кинувся до неї, плачучи. Хлопці тримали його, аби тільки не впав з воза, бо, забувши про все, Горпина вчепилася в його шию обома руками. Григорій з Кирилом поставили його на землю, і той на прив’язаному до ніг маленькому візку, уміло відштовхуючись обома палицями, поїхав до рідної хати слідом за матір’ю.

– Хлопці, не залишайте Івана на самоті, провідуйте його, нехай звикне до нового життя, – просив дід Кирило, поганяючи коней далі.

Коли сонце вже піднімалося, з усіх фронтовиків на возі залишилися тільки Григорій та Василь.

– Ану, Василю, мовчи, зараз ми твою Тетяну на вірність перевіримо. Он вона у дворі щось робить, – промовив Кирило, знаючи, як ця жінка чекала на свого чоловіка. – Ти свого Василя не бачила часом? – голосно звернувся до неї.

– А що, прийшов хіба? Удома немає, то, може, до родичів зайшов. А я вже і піч закрила заслінкою, на поле зібралася. То куди мені бігти? Де ж він може бути? – крутила головою на всі боки.