Фронтовики й далі поверталися групами, раділи своїй землі, цілували її, часом не до кінця вірячи в те, що це не сон, що страшна війна, яка випала на їхню долю, вже позаду.
* * *
Змінювалося село. Тепер чоловіків було видно скрізь: у бригаді, на полі, на вулицях, у дворах, біля колодязя. Раніше все це було дуже звичним, непомітним, а зараз – мало зовсім інший вигляд. Працюючи на городі чи у дворі, Мар’яна іноді ловила себе на думці, що вона придивляється до тих жінок, які тепер жили з чоловіками. Вони стали не так розмовляти, часто усміхалися, почали сторонитися вдовиних розмов. Мар’яна зрозуміла, що це була та заздрість, яку неможливо відігнати ні своїм розумом, ні хрестом. Знала, що все колись минеться, загоїться, як глибока рана. Але коли?
Працюючи по господарству в Анютиному дворі, бачила, як швидко йде робота в сусідки Ліди. Ще зовсім небагато часу минуло після повернення її Микити, а вже і в хліву почищено, і солом’яна стріха відремонтована, від поваленого паркана самі згадки лишилися, а нарубані дрова сохнули на осінньому сонці. Із городу Ліда більше не носила на своїй спині мішки з картоплею та буряком. Думалося різне і про свої роки, яких було ще не так багато, і про молоду душу, яка не знає, як жити без ласки, про дітей, яких не просто без батька виростити. Добре, що ще з цієї хати не виганяють. Але які не є хороші родичі, а догоджати все одно доводиться і плакати потихеньку серед ночі в подушку, щоб і сльози нікому не дошкуляли. Про що думати, що планувати, про що мріяти? Не було відповіді на ці питання ні в голові, ні в серці. Вона ще зовсім була не готова до такого нового життя.
– Мар’яно, чого ти така насуплена? Раніше я тебе такою ніколи не бачив! – якось спитав у неї Микита через паркан. – Коли роботи багато, то давай і я інколи допоможу, можу навіть зараз. Готуй пару мішків, і я перенесу вам картоплю з городу, а то дощ піде і все накопане змокне.
– Спасибі тобі велике. Бачиш, як війна розпорядилася – ні Федора в мене, ні товаришів його: Грицька та Петра, ні братів моїх: Мирона та Єгора, які обіцяли допомагати, коли хтось із війни не повернеться. Але й гадки не було, що жоден не прийде. На Тимофія вся надія, а його й досі немає. Часом відчай нападає, а коли на своїх хлопців погляну, трохи відпустить, бо підростають мої помічники. Та і врожай радує, у людей все повимокало, а в мене город високий, то все вродило. Не повіриш – картоплю вічками садили, тепер копати ще довго доведеться.
– Та я бачу, як Павло після школи все щось робить, ще й меншого підганяє. Роботящі хлопці ростуть. А скільки років помічнику твоєму? – Микита придивлявся, як той, почистивши в хліву, носив солому, щоб підстелити корові.
– Тринадцять тільки, а він усю чоловічу роботу давно робить. Інколи пожаліти його хочу, то він ще й сердиться.
– Тільки й хвалять Павла, а я, значить, поганий, – обурився Василько, вичищаючи лопату та свої чоботи після городу, де допізна копав картоплю.
– Тебе ж у дворі не було, то про тебе й не говорили, – виправдовувався Микита, посміхаючись. – На свої роки ти взагалі завзятий. А в школі як справи? Оцінки хороші отримуєш? Бо багатьох знаю, які на язик грамотні, а ні до роботи, ні до навчання не гожі, – брав Микита мішки та збирався на город. – То притих чому? – посміхнувся, придивляючись до Василька.
– Там нецікаво. Вони тільки букви вчать та писати починають, а ми все те давно знаємо. При німцях на печі за дві зими все вивчили.
Скривився та поглянув на сусіда, мовляв: а що, спитав? І поки той міркував, про що далі говорити, вирішив про війну щось новеньке взнати.
– А ви на якому фронті воювали? У яких військах? – отакої йому, ще й застиг на місці не моргаючи.
– Ти диви, солдат який! Чуєш, Мар’яно, які питання Василько ставить? А я думав – дитина.
– Та вони в мене напам’ять усі листи з фронту знали, які тільки до рук потрапляли.
– Невже? Не може такого бути! Коли зараз не розкажеш, не повірю.
Васько посміхнувся, розправив груди і з задоволенням почав про Корсунь-Шевченківську операцію – що з листів запам’ятав, а що від діда Сави чув. Відповідь була достойною. Навіть бувалий солдат задумався.
– Так, так… У школі за таку відповідь зазвичай п’ятірку поставлять. Але це більше на повідомлення по радіо схоже, насправді не так воно було. Зовсім не так. Ось буде неділя, тоді я виберу час і все тобі розкажу. А зараз ходімо зі мною, будеш картоплю в мішки накидати, а я переноситиму.
– Тоді і я з вами хочу, – поспішав і Павло за ним.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу