Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Нічого я не бачив і знати не хочу! – ледь ворушилися бліді губи. – Такого не було, то все неправда, – вже голосніше чути його голос. – Хліб у дворах бандити позабирали, які проти радянської влади воювали, – вже голосно і твердо.

– Так он воно що! – Дід аж за голову схопився. – Виходить, тобі в училищі не лише про трактор розказували? – По дідових очах видно було – він здивований до краю. – Мене ж тоді за що посадили? Може, і я бандит по-твоєму?

– Не знаю! Не знаю! – аж закричав Павло.

– Тихо, хлопче, тихо. – Сава за звичкою поглядав на вулицю, аби ніхто їх не чув. – Зрозумій одне – я тобі добра бажаю. – Це були його останні слова цього дня.

Через тиждень Мар’яна проводжала свого Павла в далеку дорогу. Пошила йому нову торбину, поклала поїсти й одежину, яка була. Сама трималася з останніх сил, бо не знала, куди він їде і коли вони зустрінуться. Повернувшись додому, побачила на столі хрестик та молитви, які клала йому, щоб спасали від усякого лиха. «А він посоромився святинь наших та проміняв на комсомольський квиток». – Так вона розказувала іншим дітям після вечері. А потім довго молилася перед іконою Пресвятої Богородиці, просила Матінку Божу оберігати її найстаршого сина, послати на нього благословення в дорозі, в роботі, а головне – хороших людей поряд, без яких не прожити, це вона по собі знала. І лише вночі давала волю своїм сльозам. Переплакавши, знову лаяла Павла, який зовсім матір слухати не став, потім Федора, який обіцяв повернутися та не стримав свого слова. Гнала з двору Максима, якому повірила в такий скрутний час. Говорила, що не хоче й бачити, а вставши рано-вранці, знову виглядала у вікно – чи йтиме на роботу повз її двір, і чи буде озиратися, щоб її побачити.

Нудьгували за Павлом діти, виглядали листоношу і не раз перечитували його листи. Після Водохрещі Мар’яна народила доньку і була рада дитинці, бо немовля збирало їх усіх біля себе.

Тихо гуділа прядка довгими зимовими вечорами, вичесані волокна льону скручувалися в хорошу тонку нитку під Мар’яниними пальцями, вчили уроки біля каганця діти. Часто збиралися в цій хаті сусіди й родичі: хто вишивав рушник, хто – сорочку, хто з маленькою бавився, і всі неголосно співали жалісливих і мелодійних українських пісень. Приєднувалися до співу і діти, бо пісня була завжди поряд із їхнім життям. Сумна і лірична, весела й жартівлива, співали за настроєм, але все одно співали.

Дід Сава кожного разу згадував якусь мить із життя в окупації чи партизанського, про що, здавалося, не забути до кінця віку. Іноді – свою молодість, про те як багато товару привозили у їхню Березівку на ярмарок, який проходив на великій площі між будинком волосної управи та школою. Згадував ще більші ярмарки в Мені та Березному, куди привозили так багато товару, що й обійти за день і роздивитися все було важко. А навкруги ятки, та теж із різним товаром, а по центру лірники співають та бандуристи. Охочих послухати збиралося дуже багато. До них приєднувалися й місцеві, у кого талант у цьому ділі був. Згодом засідала дума і вирішувала, як вирученими коштами розпорядитися, яким сім’ям допомогу надати, бо ніколи не забували ні інвалідів війн, ні їх сімей, ні сиріт. Згадував і ярмарки у великих містах та в інших країнах. Любив розказувати, як колись великий купець із Березного, якого батько знав, їздив із товаром навіть до самого Стамбула, а там на вторговані гроші купував їхній крам. Крім нього інколи привозив наших українців, яких на турецьких базарах у рабство продавали. Не жалів на них грошей, а ті родинами за нього Богу молилися. На думку спадали й ще більш давні часи – козацькі.

Отак довгими зимовими вечорами вплітали у роки свої розповіді ці прості люди, пов’язуючи їх зі своїми далекими і близькими родичами та односельцями, які жили на цій щедрій землі, в цьому чарівному правобережному Придесенні й найріднішому селі – Березівці, бо, незважаючи ні на що, продовжувала текти річка нескінченного людського роду.

Отож узимку ждали літа, а наробившись за літо, ждали зиму. У тяжких трудах виконували п’ятирічні плани, так і не дочекавшись нового хорошого життя. Та все ж частенько зимовими вечорами, коли разом співали та говорили, заглядали наперед через роки – шукали хоч для дітей те світле майбутнє, про яке говорили по радіо і співали в нових радянських піснях. Прості селяни й зараз не жили, а намагалися вижити, підтримуючи одне одного і словом, і ділом, бо всі вони – частина тієї доброї і працьовитої родини, яка має найкращу у світі назву – УКРАЇНА.