Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Про податки це ще не все. Ти, Кириле, чув, що до нового року треба викупити облігації? Змушують взяти їх аж на п’ятсот рублів, у Мар’яни сім’я більша, то їй – тільки на триста, а тобі також – на п’ятсот, і діду Саві на таку ж суму. Це я своїми вухами чула, – розмахувала руками Горпина, адже та сума була непомірною, і таких грошей вони ніколи і в руках не тримали.

– Коли не візьму облігації, то що? Де ж мені гроші такі взяти? – дивувався й собі Кирило.

– У Горвищі один кричав, що не здасть, то його забрали і назад не повернувся, – пригадала Горпина. – Так що, Кириле, чоловіки наші роботу роблять, але зараз вона в кожного різна. А щодо податків, то щоб ти знав – усе залишилося в тих кількостях, які німці встановили, хоч би на якийсь кілограм менше поставили. Буває, як задумаєшся, аж моторошно стає. А ти кричиш тут про хустку та про жінок, що вони не такі стали. Забудь дурниці, про які говорив, мабуть, не судилося нам розбагатіти, як і не судилося до нормального життя дожити. Бачу, болить і тобі, що в селі коїться, якими онуки виростуть, як житимуть. Плакатимемо й ми на тому світі, коли вони тут бідуватимуть, а коли розбагатіють та миритися не стануть, від чого ще більші війни підуть, тоді й нам разом із ними горіти в пеклі, бо то наші діти. До сьомого коліна відповідаємо! Ось так! А ти думаєш, сам пожив та й годі? Молодшими й ми цього не розуміли, тепер якраз би час підказати, то хто ж слухатиме. Мабуть, і раніше так було чи, може, й завжди? – спинившись, вона лише знизала плечима.

– Ти, Горпино, неначе думки мої читаєш. Наостанок ще хочеться дізнатися, чому Мар’яна наша мовчазна стала? – Дід Кирило перевів не неї погляд.

Їй і зараз не хотілося говорити, вона розуміла своє – ще довго будуть у неї питати про справи, про здоров’я, а при цьому про інше думати. «І як усе витримати?» – крутилося на думці.

– Шкода, що так вийшло. Ми всі тебе підштовхували до союзу з Максимом, а розплачуватися тепер тобі одній. Він там нічого хорошого не знайде, але чи ти приймеш його назад? – Кирило завжди був на її боці, і цього разу також.

– Ніколи. Останній кусок хліба їстиму, а не прощу. – Цієї миті вона вже була рішучою. – Не від жиру бісилася, – хотілося якось виправдатися. – Голод був, а він на допомогу прийшов. – Вона опустила голову, не наважуючись дивитися діду Кирилу в очі. – Хотілося як краще, а вийшло – гірше нікуди, – зробила такий висновок.

– Чи й не горе! Голод минув, хлопці ростуть, дах над головою є, а він, коли хоче, нехай гуляє. Правду Горпина каже, що подуріли, мабуть, від горілки. Ти ж чула, що виробляють?

Дід Кирило пішов на свою вулицю, а жінки ще постояли на теплому сонці та й собі розійшлися.

Коли Мар’яна зайшла до свого двору, вже ніби іншими очима оглядала його. Любочка з Ваньком гралися тут із собакою, біля невеликої лавки розцвітала півонія, в кутку біля паркана вже пахнув бузок, у тіні під липою кублилися кури, а за хатою, як і колись, покрився білосніжним цвітом великий кущ калини. Ноги самі несли її до того куща, який тут був єдиним свідком її сімейного життя. Часто біля нього бачила свого Федора, потім знову не вірила, але сьогодні він тут знову стояв. «Прости мене, Федю, ти завжди добрим був, тож зрозумієш мене й цього разу. Прости, що зрадила наше кохання, забула навіть про нашу калину, але вона й сама виросла. Тепер тут усе цвіте, все росте, навіть хата стоїть непогана, лише тієї радості, яка була в нашій із тобою, тут немає. Сумують часто діти без тебе, затріпали твою фотокартку, вісім років дивлячись на неї. Найменшому нашому Ванькові, якого ти не бачив, зробили помітку на лутці по твоєму зросту, він усе міряється біля неї і мріє вирости таким, як татко. Квіточка твоя – Любочка, як ти її колись називав, його виняньчила і зараз помічницею хорошою стала. Павло наш зовсім дорослий, такий високий, русявий, у ваш рід удався. Я вже не можу розмовляти із ним як з дитиною, іноді й зовсім слів не знаходжу. Непосидющий наш Василько покійного брата Мирона нагадує, а характером весь у Тимофія. Робить усе підряд, важку роботу робить, але такий неспокійний. Тяжко мені з ними, ой як тяжко! Якби ти був живий, ти б зумів поладити з ними і всього навчити. Іншого батька вони не хочуть, ото й живемо так – хто добре слово скаже, хто в роботі допоможе, і на тому спасибі. – Вона знову виглянула з-за калини – стоїть. – Приходь, Федю, сюди, про мої біди й радощі послухаєш, дивись, і мені легше стане, бо попереду життя, мабуть, солодшим не буде». – Вона не хотіла говорити далі про себе, то ж стояла мовчки, але заспокійливі слова Федора чула добре. «Не плач. Я з тобою», – знову ті самі, як при отриманні похоронки.