Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Стрепенулася лише від сильного пориву вітру, який розвіяв її думи. Потихеньку побрела у двір відчиняти хвіртку, бо йшла череда по вулиці і Василько гнав додому корову.

– Мар’яно! Он твій тракторист із навчання повертається, зустрічати поспішай! – кричав через дорогу дід Сава, виходячи й собі назустріч. – А я думаю: і чого зранку права рука так свербить, а воно он що! Ще підріс, тягнеться, як соняшник до сонця! – одразу знайшов, що сказати, неначе всі приказки лежали у дідовій кишені – яку захотів, ту й витяг. – Ану, давай твою руку! – Коли дід Сава здоровкався й обнімав Павла, було видно, що він радіє, як при зустрічі своїх рідних. – Усе гаразд, Мар’яно, руки у твого сина працьовиті, а я думав, що зніжаться без нашої роботи.

– Не було часу ніжити їх, ми ж не тільки вчилися, а й працювали, – хвалився той, пригортаючись до матері.

– То ти мені скажи одне – якщо зараз сядеш на трактор, то зможеш поле зорати чи перетопчеш та перемісиш? Техніка – це діло непросте, але й вона без людських рук не працює, – допитувався дід Сава. Колись він умів добре землю обробляти, тепер до техніки тільки придивлявся.

– Задніх не пас, більше за всіх орав цієї весни. І оцінки в мене за практику відмінні, – хвалився дідові.

– От так молодець хлопець! Залишилося тільки на власні очі побачити його роботу. Трактора отримали, але одного, а вас аж п’ять приїде з дипломами, – повідомляв стурбовано. – Можливо, зважать на твої відмінні оцінки. Ти як сам думаєш?

Павло стояв мовчки, крутив у руках мотузки від пошитої матір’ю сумки і не наважувався говорити.

– Чого мовчиш, синку? Якщо не тут, то, може, на районну машинно-тракторну станцію візьмуть. Головне, що спеціальність отримав, тепер з вилами у бригаду вже не підеш. – Вона не могла приховати свою радість. – Кажи що-небудь, Павлушо, чого мовчки стоїш? – Материне серце враз відчуло щось недобре.

– Ви, мабуть, лаяти будете і плакати, але я по путівці на Урал поїду, – здається, такого ніхто не очікував. – Нас багато їде, усім роботу дадуть і місце в гуртожитку, а мене одразу на нового трактора посадять.

– Синку, ти про що говориш? – ледь встояла Мар’яна від такої новини. – Для чого тобі туди їхати, роботи й землі тут на всіх вистачить. – Вона перелякано заглядала йому в очі і перепитувала заново, думаючи, що щось не так зрозуміла.

– Завербувався він, чув я про таке, і в газетах пишуть, – пояснив дід. – Ще після війни з руїн не вилізли і половину заводів не відбудували, а вони молодь світ за очі вербують. Не раджу тобі, Павле, того робити. Було б красиво сказано – робота, гуртожиток. Ти ж сам розумієш, що на тракторі в місті робити нічого, вся робота в полі. А які там гуртожитки, це я тобі точно розкажу – бараки, може, нові, а може, ще ті, в яких я жив, коли строку свого за тим же Уралом відбував. Улітку комарі жити не дають, а взимку мороз страшенний. Умови, одним словом, гірші, ніж у тебе вдома. Коли ще далі пошлють, там влітку земля відтає і ти по коліна в багнюці, як у болоті. Людей туди на каторгу засилали, а ти сам добровільно їдеш.

– Я путівку підписав і через тиждень маю їхати, – стояв той на своєму. – У нас бригада весела, всі молоді, навіть дівчата є, достроково прийняли всіх у комсомол і урочисто вручили путівки.

– Грицько мій у партію вступив, а ти в комсомол, дивись, хлопче, бо йому від тої партії нічого не прибавилося, аби в тебе з тим комсомолом так не вийшло. – Дід намагався довести йому своє.

– Синку, а я думала, що ти в мене помічником будеш, копійку якусь заробиш, і нам легше жити стане, – умовляла його Мар’яна вже в хаті, дістаючи борщ із печі.

– Поїду, і все. На техніці робитиму, ми всі молоді, там буде весело, соціалістичне змагання між бригадами. Мамо, то зовсім інше життя! – У нього аж очі світилися.

Соромлячись діда Саву, на вулиці не про все говорив, а зараз – із таким запалом, що Мар’яні стало ясно – не передумає. Вона впала перед ним на коліна і знову благала не їхати в той далекий край. Навіть не про гроші була мова, їй страшно було відпустити сина від себе в невідоме життя.

– Усе одно не передумаю. – Павло знову повторив твердо. – Тут я вже наробився, крім мозолів ні на штани, ні на сорочку не заробив, а там одразу одежу видадуть – і літню, і зимову, добре платити обіцяють. Не плачте, мамо, не пропаду. Скільки ж мені біля вас сидіти, я хочу іншого життя.

– Значить, від нашої великої сім’ї тікаєш. Я тут буду на шматок хліба заробляти, а ти хочеш іншого життя. Хто ж це тебе з пантелику так збив, скажи мені правду?