Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Важко без чоловіка в хаті. Ми цю зиму з дровами були і хліба вволю їли, а замість подяки ви його вигнали, – журилася вона. – Я ж надіялася, що назвете його… – Вона навіть не договорила, побачивши, як Василь і на неї дивиться спідлоба.

– Ніякий він нам не батько, дядько, та й усе, – проказав твердо. – А батьком ми й не збиралися його називати. – Він враз став рішучим, вважаючи, що вже не маленький. – Хлопці розповідали, що він у тітки Фені ночує. – Хоч і розумів, що це не його справа, але сказати ще тиждень тому збирався. – Наш татко не побіг би по хатах, – повторював чужі слова, але хвилювався, навіть його худі й довгі руки трохи тремтіли.

Мар’яна ще на початку була готова до цього, неначе ще тоді все бачила наперед. Зараз їй легше було провалитися крізь землю, ніж чути таке від своїх дітей. Тому, не витримавши їхніх поглядів, опустила очі й мовчала. Раніше по інших, тепер і по своїх помітила – діти війни зовсім не мають нічого дитячого. Усе їхнє дитинство забрала війна.

– Мабуть, правильно, бо раз пішов, значить, уже збирався, – здається, навіть заспокоїлася. – Ну що ж, як Бог дасть, так і буде, – на тих словах витерла фартухом своє заплакане обличчя і налила дітям у кухлики свіжого молока.

Вони мовчки їли хліб, запивали молоком, а потім весело обнімали матір, цілували її й мостилися всі разом на полику спати. Любочка оповідала Ванькові казку, а Василько намагався вставити туди якісь страшні вигадані історії. Мар’яна вже давно не бачила їх такими радісними. Дарма надіялася, що колись усе ж назвуть Максима батьком, а він полюбить їх, як своїх рідних. Але не вийшло…

– То правда, що твій Максим живе у Фені? – всього через декілька днів спитали в неї жінки в бригаді.

– Раз живе у Фені, то вже не мій, – готова була будь-що почути, але все одно почервоніла. – Вона самотня, а в мене дітей багато. От чоловік і пішов туди, де йому легше житиметься, – і таку відповідь приготувала. – Поганого нічого не скажу, і не чекайте. Хату збудував, зиму я за ним і горя не знала, а коли так вирішив, то скатертиною дорога.

Вона знала, що всі слова передадуть Максимові й тій Фені, яка весь час заманювала його до себе, тому й вибрала правду. Дивно, але й ревнощів не відчувала, лише щось пекуче намагалося перевести її душу на попіл.

– Не побивайся так, коли Бог не дав, то що вдієш, – втішала її баба Проня однієї неділі. – Кажуть люди, що вона його напоїла чимось. Я в це не вірю, а інші доводять, що він дуже змінився. Золотий же чоловік був, то чому ж розпився? – переповідала почуте.

– А що, природа своє бере. – Горпина, ще не дійшовши, здогадалася, про що тут говорять. – Одні без чоловіків залишилися, інші повиростали, а заміж нема за кого виходити. Я он уже другу дитинку прийняла без батька. Раніше таким жінкам було б хоч топись у річці, тепер і сама судити їх не можу. Жити якось треба, коли чоловіка немає, то хоч дитину матиме, буде про кого піклуватися, а на старості води хтось подасть. Що за життя, коли одна жінка в усьому світі. – Вона говорила не лише про тих самотніх жінок, а й про себе також. – Бог простить. Думаю, що це не найтяжчий гріх. – Сама топталася на місці, хотілося і їй з Мар’яною поговорити.

– Ти йди, Саво, он до тебе вже гість поспішає, – кивнула на Кирила, – а ми Антоніну провідаємо, поки час сьогодні є, бо за роботою давно не збиралися. Колись у неділю зранку, було, й піч витопиш, і в церкву встигнеш, а після відпочити час знайдеш, ще й на лавочці під вечір посидиш та побрехеньки послухаєш, тепер, мабуть, день малий став чи ми постаріли. – Взявши під руку Мар’яну, яка завжди горнулася до неї, як до рідної матері, повела до лавочки під Тониним парканом. Сама знову повторила, що прийняла дитину без батька, але у відповідь знову нічого не почула.

– Ти про щось своє думаєш? – Помітила її розгублене обличчя і очі, які бігали туди-сюди.

– А що казати, коли, мабуть, і в мене таке приймете, – нагнула свою голову, таке мовивши. – Про що раніше думала? Навіть не знаю, – знизала плечима. – Такі почуття були прокинулися, за якими навіть забула, що після того діти народжуються, – тепер і сама дивувалася. – Ось так закінчилося моє запізніле кохання. – Вона важко зітхнула, ніби зарані знала, що розбитий глек уже не склеїш. – Пройшло воно, мов бабине літо, як льодяна бурулька на сонці розтанула душечка та й знову замерзла. – Натрудженими руками вона терла очі.

– А Максим про це знає? – мабуть, і Горпина того не очікувала.

– Ні, тільки зібралася йому сказати, а він уже кращу знайшов.