Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Що ж це виходить? – знову почули голос діда Сави. – Жеребців привели, а кобилиць – то нема? – Він уже вкотре оглядав той невеликий табун. – Хлопці, і чим ви там думали? Треба ж було кобилиць брати, коня і одного вистачило б, а так ці здохнуть, і знову ми без нічого, – розводив руками.

– Наступного разу ми вас із собою візьмемо, будемо коней від табуна відбивати, а ви під хвіст заглядати, – кричав Іван Бохан, збираючись їхати далі.

– Ви, хлопці, як маленькі, та не під хвоста ж треба було дивитися, а під пузо, так простіше! – Дід із серйозним виглядом то піднімав плечі, то опускав їх від здивування. – Послали, а вони не можуть кобилу від коня відрізнити! – іще підкидав, аби всі сміялися, а вже коли й сльози витирали, неначе меду напився.

Додому почали розходитися, коли череду побачили в кінці вулиці.

– Та зачекай, Кириле, я ще одну новину забув тобі сказати, – наздоганяв його дід Сава. – У Кудленків знову яма у дворі здоровенна. Знову хтось закиданий той погріб копав – золото шукав. Це ж вкотре?! Ти чув про таке?

– Чув, – сміявся дід Кирило. – Цього разу то вже свої хлопці, які з війни додому прийшли. Усі вже шукали, то ж і фронтовики вирішили знайти під своїм порогом. З чим чорт не шуткує! Якби не вони, то когось би лаяли, а так усе тихо.

– А я тобі скажу, що те діло серйозне і розкопки ще на цьому не закінчаться, ось подивишся. За золотом їздили на край світу, а тут, може, воно у дворі лежить. Уже навіть у мене руки чухаються. А раптом знайшов би? – від такої думки аж очі під кудлатими бровами зблиснули.

Здавалося, ніхто не вірив у те золото, але не минало й тижня, як знову цікавилися – чи ніхто не копав? Коли зійдуться на весілля, вип’ють, так і починають про панський глечик згадувати, бо він так і сидить у кожного на думці. Мар’яна теж інколи мріяла потримати в руках хоч одну монету і все перепитувала в діда Сави: скільки платтів можна на неї купити, бо те, що ховалося в найпотаємніших куточках душі кожної жінки, іноді просиналося і в неї. А насолодивши душу хоч розмовами, знову ховалося глибоко. І не дивно, адже їхні мрії від реальності були так далеко, як зірки від землі.

Коли Мар’янин двір опустів і встановилася тиша, вона вперше заводила корову в хлів, забувши про який її Муська опиралася і не хотіла.

– Почекай, Мар’яно, – бігла через дорогу баба Проня. – Зараз їй пійла смачненького дамо, я ж залишила, коли миски після гулянки мили, – і, схопивши відро у дворі, дала корові попробувати. – Ось так, звісно, що добре, – знову піднесла руку до її мордочки. – Йди за мною, це твій, тут ти була хазяйкою, будеш і надалі. Він теплий, глиною помазаний. – Примовляючи, вона завела туди корову і прив’язала. Потім побризкала на неї йорданською святою водою, заодно по всіх кутках, щоб ніяке бісеня тут не приховалося та не лякало худобу. – Завтра теж її пригости. Віднині у своїй хаті ночуй, залишати порожньою не бажано, бо й вікна, і двері – все на місці стоїть. А я тобі перину на новосілля приготувала, не говорила при всіх, щоб зайвих розмов не було. – Баба перейшла на шепіт. – Антоніна та її мати своє старе пір’я дістали, а матерію Григорій наш привіз. – Вона подала знак дідові, і той за хвилину з’явився з новенькою периною, а потім розстелив її на полику, який ще пахнув свіжим деревом. – А Максим ліжко з дерева зробив, бо не поміститесь усі разом. – Вона загадково посміхнулась. – Він хіба нічого тобі не говорив? – злегка смикнулися її брови від здивування.

– Може, чоловік теж подарунок готував, а ти все зіпсувала. – Дід кидав косяки на свою бабу. – Ходімо додому, Мар’яні ж час поратися на новому місці. Бачиш, їй ще й досі не віриться, що стоїть у своїй хаті. – Посміхнувшись, він полегшено зітхнув.

Через декілька днів уся сім’я і все господарство звикли до нового місця. Звикали діти й до Максима, хоча інколи Мар’яна ловила їхні колючі погляди, особливо старших, але сподівалася, що згодом усе минеться.

Цієї осені вона провела з дому свого Павла, який поїхав у сусідній район учитися на тракториста.

– От і вилетів перший птах із твого гнізда. Не встигнеш оглянутися, як і Василько двері за собою зачинить, там і Любочка заміж вискочить. – Сава неначе бачив усе наперед, читаючи першого листа від Павла. – Молодець хлопець, на моїх очах виріс, тому й люблю його як свого рідного. А ви з Максимом усе-таки розписалися чи знову не вийшло?

Мар’яні зовсім не хотілося говорити на цю тему, тому вона опустила очі й мовчки смикала спідницю.