Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Крім тебе ніхто мені не потрібний, і ти про це знаєш. – Максим утішав її й цілував, поки дітей не було вдома. – Наступної неділі удвох підемо на весілля до моїх родичів, нехай усі бачать, що ми разом, що ми чоловік і дружина. – В цю мить йому здавалося, що вони будуть щасливими все життя. – Ший собі нове плаття з тієї тканини, що Ольга тобі подарувала, і будеш найкрасивішою, тільки дивись, щоб мені ревнувати не довелося. – Він давно здогадувався про кохання Ігнатовича до Мар’яни, але нічого вдіяти не міг.

Так вони дожили до весни – то сперечалися, то любилися. Деякі жінки не давали йому проходу – запрошували до себе, чоловіки ж інколи заздрили: вільний козак – куди захотів, туди й пішов. На Максима скрізь чекали – тому вікна переробити, тому хату, тому просто порадити. Скрізь пригощали і скрізь наливали, тому все частіше він став приходити додому напідпитку. Було й так, що за чужою роботою на свою часу не вистачало. Почуття, яке переповнювало Мар’янину душу ще не так давно, потихеньку розбавлялося чимось гірким і болісним. Їй усе частіше хотілося його лаяти, але вона стримувала себе, потім шкодувала, що не довела діло з тою печаткою, яка чим далі, тим більшої ваги набувала. Декілька разів він узагалі не прийшов ночувати, пізніше зізнався, що не хотів у такому вигляді показуватися їй на очі.

Одного разу, поки вона порала ввечері худобу, Василько не стримався і завівся з дядьком Максимом:

– Не взувайте таткові чоботи, раз він сам не зносив, то нехай Павлові будуть, бо ви нам усе одно нічого не придбаєте, самим доведеться про все думати. Кажуть, що ваш приятель Мирон свої чоботи на горілку проміняв. – На тих словах він вихопив з дядькових рук німецькі чоботи, які й досі вважав своїми. Знову загорнув їх у стару ганчірку і засунув під полика аж до самої стіни.

– Молодий ще так зі мною розмовляти! – обурився Максим. – Скільки для вас не роби, а ви все одно спідлоба дивитеся. – Він уперше говорив таким тоном.

– Може, хотіли, щоб ми вас татком звали? – Василеве бліде обличчя аж розчервонілося. – То в нас татко кращий був! – Так хотів бути дорослішим, що аж вигнув колесом свої худі груди.

Він дивився прямо в очі, й таким холодом від нього повіяло, що Максим аж стрепенувся. Рука щосили стислася в кулак і вже смикнулася ударити хлопця по обличчю. Але, витерши холодний піт, який густо висіявся на лобі, спокійно сказав:

– Та ти ж його і не пам’ятаєш, малий ще був, – сам знов уставився на обличчя неприємного хлопчиська. – Тепер здоровий та дурний, ще й на язик гострий, – злість, яка вже накрутилася, не давала спинитися. – А ви чого поставали та мовчите? – гримнув на Любочку та Ванька. – Вам я теж поганий? – Навіть полегшення отримав від того, що діти, налякавшись його грізного вигляду, забилися аж на покуття. – Все для вас робив, годував цілу зиму і поганий? – Так хотілося йому довести своє.

– Може, не такий і поганий, але без вас було краще. – Нарешті від усіх Василько сказав найголовніше.

– Коли так, то й піду. Я не пропаду, а от що ви робитимете без мене? – В цю мить він ще вагався, бо стояв на місці.

– Раніше не пропали, то зараз і поготів, – договорив голосно Василько, подаючи йому куфайку.

Коли Мар’яна йшла від хліва, подоївши корову, Максим босоніж вискочив із хати. Не глянувши на неї, відчинив хвіртку і попрямував по вулиці. Вона все зрозуміла і побігла слідом.

– Зачекай, давай поговоримо! – кидала очима на всі боки, страх як не хотілося, щоб їх хтось бачив. – Максиме, отямся, вони ж діти! – намагалася спинити його такими словами, але він і не обернувся.

Ледь плелася назад, а зайшовши до хати, спитала:

– Це ви йому щось наговорили? Не такий він і п’яний був, – у напівтемряві шукала дитячі очі та все зважувала.

– То я винен, – зізнався Василько. – Не хотів, а воно само якось так вийшло, – тепер і сам дивувався. – Мабуть, від того, що вас, мамо, шкода, – вже й голос затремтів. – Усе виглядаєте його, а він тиняється до півночі. – Сам аж скривився, ось-ось покотяться сльози. – От і подумав, що нам без нього буде краще, – нарешті вискочила й правда. – Заробимо і на їжу, і на чоботи, – намагався запевнити, що без Максима не пропадуть. Сам все придивлявся до неї, боявся щоб знову не стала такою блідою, як позаминулої зими, коли лежала на полику. Не забув, як він налякався, коли тітка Анюта сказала, що вона помирає. – Павло влітку вже на тракторі працюватиме і мене навчить. – Вона й без того знала, що до роботи він хвацький не по роках. – Удвох ми з ним більше роботи зробимо, ніж дядько Максим. – Так йому не хотілося, щоб той повернувся.