Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Так. Буду вашою родичкою. Буду, – сміялася вона, від чого ще більше розчервонілася. – І рід ваш хороший, і Максим також. Тільки…

– Ніяких заперечень, ану, Максиме, йди-но до нас на бюро, – махнув йому рукою. – Ти Мар’яну коли в сільраду ведеш? Чи ти переріс і тобі допомога потрібна? – напустивши на себе серйозного вигляду, вони стояли мов два індики на подвір’ї. – Кажи зараз, бо в тебе час ще є, а в нас хтозна – прокинувся вранці, і слава Богу. А нам із Савою хочеться, щоб усім було добре і всі були щасливі. Такі от ми вродилися. То що? Відповідай правдиво.

– Завтра зранку. – Максим не зводив очей із Мар’яни, придивлявся, чи вона не заперечує.

– Оце інша справа, а то моя Катерина скоро онука народить, а ви все у провулку цілуватиметесь, місце там вам подобається, чи що, – так і виказав Кирило, що й він усе знає. Максим мовчав, а Мар’яна червоніла та опускала очі, мов незаймана у свої тридцять сім років. – Май на увазі: ми це питання на контроль узяли, а ти час від часу будеш звітувати, – наказував Максимові, все ще тримаючи серйозний вигляд, лише примружені очі аж сміялися. – У цій хаті, щоб усе з любові починалося, – він починав як голова колгоспу, а закінчив, як отець Федот, який умів після вінчання побажати молодим так, що й старі плакали. – От і все, – поглянув на Саву. – Тепер я додому пішов. У мого Льоньки медова пора ще не скінчилася, а моя бабця сама не впорається. Як розумієте, Кирило на два двори начальник, тільки силочка вже не та, що колись була. Зовсім не та…

– Та не спіши, поглянь-но, хто їде! Це ж наші хлопці: Іван, Микола і Митрофан – ті, що на Західну Україну подалися ще три місяці тому коней роздобути. – Сава схопив його за руку, аби він не рушив. – Голова сільради, кажуть, їх послав, – показував на дорогу.

– То про яких хлопців ти кажеш? Щось не розумію, – придивлявся й собі дід Кирило.

– Сп’янів ти, чи що? – аж сердився Сава. – Сам мені казав весною, що коней у бригадах зовсім мало, у нашій двоє, у другій – троє, а в інших взагалі по одному. Які самі подохли, бо годувати минулої зими не було чим, а яких дорізали, – ото й послали хлопців на Західну Україну.

– Та вже згадав, тільки не роздобути, а в хазяїв украсти, бо людей у колгоспи позаганяли, а деякі хазяї в них ще лишилися. Ти б тільки не кричав так голосно, бо то секрет був великий.

– Який секрет, Кириле, коли хлопці вже вдома і не порожняком їдуть! – Він аж на місці встояти не міг. – Ти хоч уявляєш, скільки це їхати довелося? – Його вказівний палець піднімався усе вище й вище. – Тисячу кілометрів в один бік, – опустив свої руки та знову дивився на дорогу. – Тепер кумекай, з одного боку воно нібито й не добре діло, а з іншого – герої все-таки! – жестикулював руками, показував і на захід, і на схід, поки сховав їх у кишені. – Вони… вже точно бачу, що вони, – сьогодні аж блищали його вицвілі від років очі. – Здається, аж п’ятеро коней прив’язано до воза, – топтався на місці, з нетерпінням готуючись до цікавої розмови. – Хлопці, ви, мабуть, ще від Житомира гадали, коли додому під’їхати, щоб на чарку не запізнитися? – знайшов, що сказати замість привітання. – Злазьте з воза, у нас не тільки випити, а й закусити залишилось, – уже скомандував, щоб люди розступилися, кивнув і Мар’яні, аби запрошувала. – То чого соваєтеся та роздумуєте? – бачив, що ті вагаються. – Невже ноги так дуже потерпли? – прислухався до їхньої тихої відповіді. – Соромитеся встати? Он воно що! – нарешті здогадався. – А ти, Мар’яно, не стій, а сюди по чарці хлопцям неси, бо горе у них за три місяці сталося – штани за дорогу на возі протерлися та не десь там, а на соромних місцях! – голосно оголосив під загальний регіт. – От бачите, не спитали мене, скільки штанів у дорогу брати треба, а я торгувати їздив не тільки поїздом, часто, було, і підводою, то бачив і таких телепнів, як оце ви, які по базарах голим задом блискали! – Сава задоволено посміхався та далі розпитував, бо багато доріг знав, і не тільки по Україні, і все йому було цікаво.

Налили хлопцям по одній, потім і по другій чарці, після чого вони й розповіли, як на Західній Україні у хазяїв коней від табунів відбивали. Де одразу виходило, а де й тікати доводилося дуже швидко. Виїхали з десятьма, а привели тільки п’ятеро, інших і в них по дорозі вкрали. А вже після третьої чарки і вони сміялися над своїми пригодами та протерті на возі штани показували. Навіть набитими мозолями хвалилися. Жінки підперезали їхні соромні місця своїми фартухами, аби змогли вони перед сільрадою встати, бо якось же треба доповідати голові про виконану роботу.