Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Поганий знак, мабуть, – сказала по хвилі. – Учора третій раз ходили до сільради, а Ігнатовича знову не було, поїхав у район. Максим щоразу домовляється, а коли прийдемо, то… – Нервуючи, вона колупала землю своїм черевиком. – То він звіт якийсь пише, то на ферму поїхав, учора – в район на нараду подався. Де правда, а де ні – невідомо, тільки якось не по-людськи виходить. – Її сині очі в цю мить здавалися сірими, а погляд стурбованим. – Тепер сама поговорити хочу, нехай на такий день призначить, щоб більше не ходити, бо люди вже з нас сміються.

– Та ти не хвилюйся, все буде нормально. То Ігнатовича лукавий крутить, простити не може, що не по його вийшло, але куди він дінеться. Головне, щоб між вами любов була, – так йому хотілося втішити свою сусідку.

Мар’яна нічого не відповіла, поспішила до підводи, на яку вже сідали чоловіки й жінки, щоб їхати в поле – хто на льон, а хто на картоплю.

Невдовзі пішла до сільради, сподіваючись, що коли не там, то, можливо, десь по дорозі зустріне голову. Коли застала в кабінеті, навіть зраділа.

– Здрастуйте! Як добре, що ви на місці! – одразу йому з порога. – Розмова до вас є, – сама повітря хапає, неначе не йшла, а бігом усю дорогу бігла.

– То й що, а в мене часу немає, приходь іншим разом, – буркнув до неї Ігнатович, навіть не привітавшись.

– Я лише на хвилину, два слова скажу й піду, – поспішала вона, щоб зовсім не прогнав. – Розписатися мені треба з Максимом, ви йому обіцяли, а воно все не виходить, то призначте нам день, ми тоді й прийдемо.

– Хочеш писаною бути, щоб усе законно, а сама вже живеш і сорому не боїшся? – свердлив її своїми очима. – Раніше всього боялася, чому ж тепер так осміліла? – Його обличчя було сердите, а на ньому аж вуса смикалися.

– Я нічого поганого не зробила, він без дружини, а я без чоловіка, то чому б нам і не жити разом. – Усе ще стояла біля порога, щоб голова не вийшов з кімнати.

– Живіть, як кажуть, любов вам та згода, а от розписатися не вийде, – тарабанив пальцями по столу та далі кидав на неї косяки. – Говорили колись, що бачили твого Федора з розбійниками разом, то, поки це питання до кінця не з’ясується, я права не маю.

– То неправда, – ледь проказала, неначе він вилив на неї відро крижаної води. – Навіть бандити, яких піймали, такого не сказали, і старшого сина район відправив учитися як сина загиблого на війні. – Вона так розгубилася, що говорити стало важко. – То, може, мені в район іти правди добиватися? – ніби не вона крикнула, а той, хто колотив її душу. – Що ж це таке робиться в нас! – аж руками розвела.

– А ти сходи та розворуши все. – Від злості він аж скреготав зубами. – Брат у тебе сидить, про чоловіка різні розмови ходять, тепер ще й сама на язики потрапила. Тут за дітьми дивитися треба, а їй заміж припекло, – аж встав і міряв кроками свій кабінет. – Отак там і розкажи, то вони одразу твою сім’ю на контроль візьмуть, – видно, зарані надумав, чим погрожуватиме. – Діждешся, ще й сини тобі спасибі скажуть. Так, може, хлопці хоч на трактористів вивчаться, а то за вила – та в бригаду, – мов ножем різав її душу. – Йди геть, бо просилася на два слова, а затримала вже на цілих півгодини, – спинився та показав на двері. Завтра он знову в район поїду, для людей все клопочуся, навіть попа вам пообіцяли дати. Будете в церкву ходити та гріхи замолювати.

Зачиняючи двері, Мар’яна заплакала. Вона розуміла, що ніде нічого не доб’ється, скрізь повірять йому, а не їй, а вона – просто раба, без прав, без документів, є тільки обов’язок – працювати, працювати і працювати… І так до останнього подиху.

Довгою була дорога додому. Лізли в голову тяжкі роки голоду, який їй довелося вже тричі пережити, війна також не давала забути за себе… У такі хвилини нічого радісного позаду знайти не могла, навіть хороші люди кудись поділися, все Дем’ян та Ігнатович неподалік крутяться.

– І що тобі там сказали? – спитав Максим, тільки-но вона зайшла до двору. – Голову бачила? – по її вигляду вже здогадався – радісної відповіді не почує.

Мар’яна, витираючи сльози, повторила йому все, про що говорили.

– Більше я до нього не піду і тобі не раджу. – Таких слів від неї не очікував. – Поживемо, а там побачимо, – так вона вирішила, повертаючись.

– І що з тієї печатки? Хіба від неї щастя залежати може? – Він уже не вперше так гарно говорив, але цього разу вона навіть повірила в те.

– Мабуть, ти правий. Я така щаслива, що ми разом, – прихилила до нього свою голову. – У мене зовсім інше життя настало. Хоча, якби була законною дружиною, ще краще було б. А так жінки до тебе чіплятимуться, а я від ревнощів біситимусь, – сьогодні вона без емоцій говорила про те, що її вже давно мучило.