Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Слава Богу, що вісточку дав. Нам аби знати, що живий наш Тимофій, – защебетала вона. – Ходімо скоріше, і мені почитати листа не терпиться. І яка все-таки весна хороша прийшла – тільки гарні новини. Тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити, – поплювала через ліве плече. – Тітка Одарка нам хату сусідську пропонує, людина померла, а родичів немає. То Максим пообіцяв розібрати її і сюди перевезти. Скоро поїдуть із моїм Павлом, а там, може, і Никифорович із ними. Мені тільки б з Юхимом про коней домовитися, бо на всю бригаду після такої зими всього двоє робочих залишилось. Коли все буде у дворі лежати, то складуть. Дай тільки Боже, щоб усе так і вийшло.

– А що ж Ігнатович, так тобі на хату нічого й не дав? Восени двісті кубометрів лісу по рознарядці привезли. – Вона про те давно знала, але він далі розказував: – Виділявся для вдів, а ті його так і не побачили, бо голові хату збудували та міліціонеру. – І це було всім відомо. – От що роблять і ніякого гріха не бояться. – Йому так хотілося сказати про це, що він аж повторив декілька разів.

– Нехай собі жирують, діду, аби нас не чіпали. – Мар’яна навіть посміхнулася. – Попереду весна, а за нею – літо, зараз, дай Боже, всім на ноги стати та до нового врожаю дожити. Може, це вже останній голод був?! Скільки ж можна нас ним морити? – І навіть думка про останній голод була для неї радісною, бо вона цього разу нікого з близьких не поховала.

Скоро від снігу і згадки не лишилося. Щодня все більше зеленіла трава, і Мар’яна нарешті вивела з хліва свою корову, яка, опустившись на зігнуті передні ноги, жадібно скубла невисоку травичку. Згодом вона паслася вже на своїх чотирьох. Веселішали люди в селі й починали братися за роботу. За дідовою хатою, де стежка городами тягнулася на Шлях, діти гралися у вибивного. Здавалося, що малеча позбігалася сюди з усіх вулиць, такий тут гамір стояв.

– Нехай покричать, – махнув рукою дід Сава. – Головне, що село оживає. Он і сусіди виглядають, ніхто не лається, а навпаки – радіють, бо забули, як діти сміються. – Сам знову прислухався до їхнього галасу, так він його тішив. – А ти, Мар’яно, їсти наварила, хлопці з колодами скоро приїдуть? – нагадував про головне.

– Голодні не залишаться, навіть каша пшоняна з молоком на них чекає. З минулої весни такої смакоти ще не їли, – її обличчя аж сяяло від радості. – Слава Богу, корова на ноги стала, літрів по три молока давати вже почала. – Сама все поглядала на дорогу.

– Ти так сьогодні хвилюєшся, наче перед весіллям. – Дід любив сказати щось таке, після чого ще й очі примружити.

– Ваша правда. Мабуть, і перед весіллям так не хвилювалася. Бога прошу щодня, аби усе задумане збулося, – а в очах то блиск з’являвся, то тривога. – Коли увійду в свою хату, тільки тоді заспокоїться моя душечка, – сказала те, що Сава й так знав.

Виглядала вона ще зранку, а лише під вечір на вулиці з’явилися коні та велика гарба з колодами. Ще здалеку помітила, що в Никифоровича вже й ноги заплітаються, але він ішов попереду, час від часу схоплювався рукою за голоблю, а потім знову покрикував на коней. Максим же з хлопцями пхали гарбу ззаду, боялися, що коні її не дотягнуть. Ще зимою уявляла, як вона відчинятиме їм свої ворота, тепер же і відчиняти нічого було – все за зиму спалено. Навіть від плетеного тину нічого не залишилося. Але їй не шкода було, головне, що все уже минулося.

– Заїжджайте, хлопці! – крикнула голосно, як тільки вони наблизилися. – Бог нам у поміч, – поспіхом перехрестилася.

А побачивши сусідів, які збіглися на невелику толоку, не могла повірити, що вона нарешті дочекалася. Що б не робила, час від часу її погляд шукав Максима, могла й залюбуватися на мить, як він вправно складає помічені ним колоди.

– Ось тобі й перша поїздка, – згодом доповів Мар’яні. – Завтра і післязавтра привезуть із хутора інше. Хуторянам потрібна моя допомога – тому хату підремонтувати, тому хлів скласти, то ж привезуть самі, бо наші коні заслабі, ледь дійшли цього разу.

– Виходить, за стару хату ти їм ще ціле літо відроблятимеш? – здивувалася вона.

– Не я сам, ми з Павлом разом, ще й твою до осені складемо, – заглядав у її очі та посміхався.

Мар’яна дивилася на нього, затамувавши подих, як колись на перших бійців, що з фронту поверталися, і її серце приємно щеміло. Хтось ніби шепотів на вухо: тепер вона не сама зі своїми бідами, є кому піклуватися про неї. Це було таке відчуття, про яке вона вже забула, тому й прислухалася до того приємного тепла, яке розливалося в грудях. І їй здалося, що вона вперше після багатьох років поневірянь була щасливою.