Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Та то ж Іван Левенець, він безногий. Катається уже півроку по вокзалу, харчується в солдатів, які на станції виходять. Усі каліку жаліють – той на горілку дасть, той їжею поділиться. А додому без ніг боїться їхати, – пояснив Василь.

– Про те, що жінка твоя від тифу померла, знаєш? – спитав Григорій, нагнувшись до Івана. – А дочка з матір’ю самі зосталися, і про це знаєш? – уже підвищував голос. – Теж мені кавалер ордена Слави! – придивлявся до його нагород. – Сам за всіх вирішив?! – уже кричав, розсердившись. – Ти спочатку додому приїдь. І не дивися на мене так, я теж не здоровий, було б видно, то я б тобі свої поранення показав. І осколки залишилися, і вся спина попечена, бо одежа горіла, але не в тому річ. На війні і сміливості, і мужності вистачало, а додому доїхали, то куди все й поділося. Так виходить? Хапуг вони шукають! Умовляти більше часу не маю, тому даю вам команду – всі у вагон! А ти, Василю, хлопців наших туди пропускай і жодного мені назад не випусти, бо все одно нікого тут не залишу, поїзд спиню і ждатиму, поки наші герої зберуться. Хлопці, грузися! – Григорій, подавши таку команду, пішов до начальника поїзда домовлятися.

До вагона всі березівці заходили мовчки, а побачивши земляків, які з радістю подавали їм руки, швидко мостилися поряд і соромилися навіть зізнатися, що не хотіли повертатися додому. Згодом уже стукали колеса, підсвистував осінній вітер, а поїзд усе скорочував відстань до кінцевої станції – Низівки. Березівські бійці сиділи своєю компанією і далі згадували бої та походи. Солдати-каліки, які збиралися кочувати навколо рідного села чи взагалі продати своє життя за документи якомусь хапузі, про це більше й словом не обмовилися – соромно їм було. Не хотілося, щоб про те знали і в селі, тому домовилися берегти їхню таємницю. Тепер усі раділи, що війна закінчилася і вони разом з усіма повертаються на рідну землю.

Вийшовши серед ночі на станції Низівка, всі, хто тільки міг іти, пішли пішки, а інших залишили під командуванням Василя, який тепер по-військовому виконував усі накази. Вийшовши з хутора, взяли курс на рідне село. Тут хлопці припали цілувати землю, перш ніж ступати по ній чобітьми, бо тепер вони знали її ціну – мільйони життів. Тільки й досі не могли зрозуміти: чому їхня земля стала тим кривавим пограниччям, де билися Гітлер зі Сталіним?

Рідне село зустрічало своєю тишею. Все небо ще було густо засіяне зірками, лише на сході понад самою землею починав займатися ранок. На заході, мов намальований, висів старий тонкий місяць, який, може, й останній день добував свого строку, уступаючи місце молодому. Час від часу перекрикували один одного півні, інколи перегавкувалися собаки. Село ще спало. Затамувавши подих, фронтовики спинилися на декілька хвилин, бо не могли повірити, що вони нарешті добралися. Щеміло серце під гімнастеркою, болючий спазм щосили тиснув горло, гірка сльоза застилала очі, заважаючи саме зараз бачити німе кіно – кадри війни: болота, на яких солдати знайшли свій порятунок, вузенькі окопи і свист куль над головами, крики «Ура!!!», під які не страшно було впасти убитим, переляканих німкень, яких ґвалтували неподалік від дороги, бажаючи помститися за своїх жінок і дітей. Як тепер у всьому тому розібратися? Але ноги ладні були вже не йти, а бігти, аби скоріше дістатися рідної хати.

– Хлопці, ви з поїзда, чи що? – почувся голос в одному з крайніх дворів.

– Та це ж дід Кирило! Їй-богу, він! – дивувалися на радощах солдати.

– Я, дорогенькі, я – Кирило! – голосно відгукнувся дід, відкриваючи хвіртку.

Зворушливою була зустріч солдат з першим односельчанином, та не простим, а таким, якого всі знали й поважали. Зараз він обнімав уцілілих бійців та витирав сльози, поки не було видно обличчя в слабких сутінках.

– Чому не спите, ходите в темряві по двору?

– Який сон у моєму віці, засну звечора, а потім чого тільки не передумаю до світанку, уже й на війні був, і вас не раз зустрічав, а ви все не йдете, хоча й про закінчення японської об’явили. Сьогодні теж лежав, коли це у вікно неначе хтось постукав. Я одразу вскочив у штани – і бігом на вулицю, прислухався, чую: говорять на дорозі. – Дід Кирило обіймав їх, мов рідних синів.

– То хто ж стукав? – думали, що дід жартує.

– Може, домовик, а може, якась інша сила, але не людина. Постарієте, то й ви її чутимете, – запевняв неначе жартуючи.

– А мої живі? – питав мало не кожен. – А чи хата не згоріла?

– Моя Галя з німцями не гуляла? – допитувався Антон, побрязкуючи своїми медалями.