Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Григорій і на цій станції крикнув у натовп: «Березівські є?» Підходили чужі люди, бо Березівок по всьому Радянському Союзові виявилося багато.

– Василю, то це ти чи мені здається? – Він навіть за руку схопив одного. – Точно ти! – Спинився перед ним.

– Невже Грицько! Я тебе ще здалеку побачив, але думав, що обізнався, – зрадів і той. – Чи, може, так до тебе звертатися не можна? Не по чину? – вже побачив і зірочки на погонах, і нагороди.

– Васю, що за розмови з товаришем? – Григорій розвів руки, готуючись обняти солдата з милицями.

У таких випадках навіть сторонні спинялися, радіючи теплій зустрічі двох фронтовиків, хоча останнім часом це вже не було якоюсь дивиною.

– Не рік і не два сиділи за однією партою, пасли корів разом, а коли підросли, навіть на одну вулицю до дівчат бігали. – Григорій на радощах повідав незнайомим. А потім знову обіймав дорогого товариша, побачивши в ньому справжнього каліку – без ноги, та й з рукою було не все гаразд. Обіймав, а в самого сльози на очі наверталися, бо відчував, як здригаються Василеві плечі. Звісно, втішав, що ще в таких випадках роблять… Свої два осколки, які залягли біля серця, в цю мить здавалися лише легкими згадками про війну.

– Нічого, солдате, все ж радій, що живий, – плескав Василя по плечу. – Додому скоро доберемося, там усіх давно вже виглядають. Тепер до старості доживемо, раз нам Бог жити велів! – знову обіймав та радів зустрічі.

– Не хочу жити і додому таким калікою не повернуся. – У відповідь Григорій почув такі слова. – Продам усі свої нагороди і документи в обмін на смерть. Є такі люди, вже підходили до мене. Обіцяють сім’ї допомогти і одежею, і харчами. – Григорій неначе знову кулеметну чергу почув. – Та тільки за два кроки від домівки на таке теж не просто відважитися, – Василь говорив якусь нісенітницю, а Григорій навіть не міг повірити, що це слова його товариша.

Здалося, що він знову стоїть з половиною цеглини в руках, попереду озброєний ворог, а позаду теж кулемети, лише іншої марки – радянської. Він і зараз пам’ятає ту хвилину, коли хотілося хоч попрощатися з білим світом.

– Ти що говориш?! І як тільки на думку таке спало! – Він усе-таки схопив Василя за петельки та струсонув добряче. – Стара мати вдома плаче, жінка й діти виглядають, а ти он що надумав? – не відпускав, аби той отямився. – На війні таке з кожним могло статися. Чи в тебе з головою не все в порядку?

О! Скільки він таких бачив, які після бою вже не могли повернутися до нормального життя. А скільки воїнів руки на себе наклало! І таких йому шкода. «Усе спишеться на війну», – подумав так не вперше.

– Збирайся! – наказав суворо. – Через півгодини поїзд вирушає. Коли не приймуть тебе рідні, я в депо заберу, там і тобі робота знайдеться. Сторожувати будеш або ще щось робитимеш. – Його погляд знову спинився на милицях. – А що робити тому, хто взагалі без ніг залишився? Здаються тільки слабкі, Василю, – додав ще й таке.

– Серед моєї компанії є й безногий, він теж наш – березівський. Усього сімнадцять чоловік. З’їхалися сюди з різних госпіталів, – доповідав Василь уже веселіше.

– І давно ви тут гуляєте? Горе горілкою заливаєте, значить? – оглядався Григорій на всі боки.

– Була й горілка, а що робити, коли хлопці в такому горі?

– У горі кажеш, Василю! – Сам нишпорив очима по темних кутках вокзалу. – А я додому заїжджав у сорок четвертому, то там жінки ваші каліками від роботи поставали. Самі поля весь час обробляють. Ану веди мене до наших, де вони там ховаються? Я з ними поговорити хочу!

Підійшовши до того місця, де сиділи і стояли якісь люди у військовій формі, Григорій голосно дав команду:

– Березівці, рівняйсь, струнко!

І солдати, не зрозумівши, що це за перевірка, притихли, заворушилися й зібралися до купи.

Григорій окинув оком і, впізнавши майже всіх, звернувся до них:

– Досить гуляти, хлопці! Беріть свої речі й ходімо у вагон. Я Васі розказав, як удома ваші жінки бідують, від роботи ледь живі, малі діти й ті на полі працюють. А ви тут пиячити надумали? Удома всякий згодиться, хоч словом жінок утішите, за дітьми наглянете, а ви їх напризволяще кинути захотіли, про себе тільки думаєте!

Григорій говорив голосно, хоч і не дуже розрізняв у напівтемному вокзалі обличчя, але точно бачив опущені голови. Сам був задоволений, що зачепили його слова душі цих нещасних, яких війна зовсім не пожаліла.

– З дому нікого не виженуть, бо чекають. А роботи всім вистачить – як у дворі, так і на городі. Піднімайте і того п’яного, який більше всіх нагорювався з пляшкою! Це хто тут такий?