Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Так за розмовами і дійшли. Чоловіки про війну розказували мало і неохоче, а жінки торохтіли про все – і як німці стояли, і як партизани воювали, і хто від хвороби помер, і хто похоронки отримав.

– Скажіть, хлопці, тільки по правді: чекати мені Федора, коли безвісти пропав, чи ні? – Мар’яна хотіла з’ясувати своє.

– Як не прийде восени, – відповідати взявся Данило, – то вже й чекати не потрібно, вважай, що то і є похоронка. То тільки кажуть, що всіх побитих знайшли і поховали, але то неправда. Самі бачили купи м’яса, замість солдатів, а тисячами у Дніпрі тонули, то які там похоронки. У сорок першому, то й узагалі… – аж затнувся Данило. – На обороні Києва сили були не рівні, але відступати ніхто не дозволив. Декілька разів зверталися наші до головнокомандувача з таким проханням, але відповіді так і не отримали, навіть коли майже всіх перебили. Затримали наступ на Москву на якихось два тижні, але якою тільки ціною! Один на одному лежали – скільки око бачить, – знав, що не можна про таке говорити, але продовжував. – Пощастило лише пораненим, яких встигли в госпіталь доправити. Усі інші там і залишилися. Кого визначили за документами чи хтось підтвердив – тим похоронки направили, всі інші й будуть безвісти зниклі.

– Годі тобі, Даниле, папери ж підписували, – спиняв товариша Іван, хоча й самому дуже хотілося виговоритися – як їх необстріляних кинули на ворога з голими руками… – Чого язиками молоти? Усе одно нікого не вернеш, а хто того не пережив і не бачив, той ніколи не зрозуміє і не повірить, – аж розсердився на Данила.

– Нехай! – кричали жінки. – Хто ж тоді нам розкаже, як не ви? – Вони навіть спинилися. – Невже думаєте, що знову мовчати змусять, як після голоду тридцять третього?

– Поживемо – побачимо, – відповів по хвилі Іван.

Усі інші солдати мовчали, їм теж після такої важкої війни хотілося іншого життя. Мріяли про хороший заробіток у колгоспі, про гарні будинки, як у Європі, але чим ближче до рідної домівки, тим далі позаду залишалося побачене в інших державах.

До реального життя допомагали повернутися і жінки – розповідали про те, як важко без чоловіків було, як самі поля обробляли. Діти б допомогли, так і їх повивозили. Частина повернулася, а інших теж немає.

– Скоро будуть. Усі, хто живий, скоро повернуться, – запевнив Данило. – Німців ми теж багато побили, іноді стільки їх лежало, що й пройти ніяк було, а технікою спаленою і досі всі дороги забиті. Нашим солдатам, звичайно, більше всіх дісталося. Але вже перемога! – Він полегшено зітхнув.

Чим ближче вони підходили до села, тим біля них все більше збиралося людей. Вибігли й підлітки зустрічати. А на краю села вже давно стояв цілий гурт, який очолював дід Кирило. Фронтовики раділи, що старий солдат не проґавив і вивів весь свій куток. Хвалили його і жінки за те, що й партизанам добре допомагав, і на поле ходить майже щодня.

Зустрічали солдатів радісно, і не тільки на околиці, а по всьому селу. Кожному хотілося щось почути, про своїх родичів чи знайомих спитати. А коли наближалися до свого дому, то рідні вже знали і бігли назустріч.

Усього три дні дали хлопцям відпочити, погратися з дітьми, потішитися біля жінок, поїсти домашнього борщу та погрітися на печі. Щовечора хтось заходив у хату, і знову починалися розмови про війну та про життя. Хатню роботу фронтовики почали робити, як тільки поріг переступили, а на четвертий день пішли в поле, бо роботи в колгоспі було ще дуже багато. Згодом почали повертатися й інші, які проміряли своїми кроками не тільки Європу а й Далекий Схід, Маньчжурію, і навіть по китайській землі ходити їм довелося. Вицвіли в далекій дорозі солдатські гімнастерки, стопталися чоботи, припали пилом східних пустель здобуті у кривавих боях нагороди. А на обличчях бувалих воїнів залягли глибокі зморшки від страшенної спраги та від голоду, які супроводжували той довгий і тяжкий наступ на хитрого японця. Багато солдатів навіть не витримали, вже почувши про перемогу, помирали від тяжкого виснаження, падаючи на ходу.

Одного пізнього вечора Григорій ішов по вокзалу знайомої станції Бахмач. Дивився на знайомі місця і не міг повірити, що він майже вдома. Йому пощастило пройти по всіх замінованих полях і залишитися живим. Він не знав, кому дякувати – чи своїй долі, чи ангелу-охоронцю, в якого вірив. Знав, що й батьки за нього моляться Богові, а коли на думку спадала бабуся, яка серед літа у валянках та куфайці сиділа на призьбі біля хати і читала велику потерту книгу – Біблію, хотілося підійти й обняти стареньку. Тепер, здавалося, вона й на небі її читає – молиться за свій рід. Позаду залишився Далекий Схід, все рідше згадується Європа, вже не кожну ніч вчуваються вибухи і кулеметні черги, а між ними крики «Ура!» та голоси поранених: «Браточки, допоможіть!» От тільки голод весь час мучив. Були пайки і талони, але вже давно нічого не лишилося. Тому й виходив він з вагона на кожній великій станції хоч попити гарячого чаю. А ще шукав своїх, неначе мав останнє бойове завдання – зібрати всіх земляків. І вже доїжджаючи до Уралу, зустрів багато березівців. Потім навіть швидше їхалося, незважаючи на сильні протяги в товарних вагонах. Кожному було що розповісти, і вони часто говорили до півночі. Знову повзли на доти, пригадували чимало безглуздих команд, які мали виконувати без обговорень, а в застиглому погляді тих, хто замовкав від кулеметної черги, лишалося питання: «Чому так?» З ним і пішло на небо багато товаришів, щоби хоч там отримати на нього відповідь.