Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Я не знаю, як ви тепер поділите свого Мишка, всю ніч про те думала, і послухайте, що я вам скажу, – збиралася з силами Горпина Петрівна. – Наді його забирати нікуди, а Оля помре, коли в неї цю дитину заберуть, бо вона з ним день і ніч із двох місяців була. Це теж не так просто.

– Я сама скажу. – Оля протерла очі, – прийняла я Мишка як рідного, то прийму й Надю. Одна я залишилася, вчора на свого Льонечку похоронку отримала, – дістала з-під скатертини лист і подала його Горпині.

– Ото біда яка! Чому ж ти вчора не переказала? Ми ж би прийшли до тебе, – налякалася такого повідомлення, розгортаючи похоронку. – «Загинув у бою під Прагою під час виконання особливого завдання», – прочитала написане. – Ой-йой! Зовсім до перемоги недалеко, – журилася й вона.

– Коли отримала, так погано стало, – продовжувала Оля. – До ранку підвестися не могла. Два тижні тому писав про нагороди, додому вже збирався, і на тобі. Моєї кровиночки не стало… – Вона трималася рукою за край столу і дивилася на всіх запалими очима. – Слава Богу, що хоч загинув по-геройському – за нашу країну, за нас із вами, від цього на душі хоч трохи легше. Хто б почув – сміявся б з таких слів, а він сам так хотів, коли на фронт просився, – пригадала ті збори в центрі села. – Правду вам кажу – так думав син поліцая. – Вона схилилася на стіл і затрусилась.

Горпина дивилася на ікони і лише ворушила губами, Костя у військовій формі стояв посеред хати, майже підпираючи головою стелю, а Надя все пригортала та жаліла Олю.

– Їдь, дитино, і вчися, ти ще зовсім молода, хоч і війну пройшла, – згодом усі почули такі слова. – Тобі теж ні до кого голову прихилити, то будеш до мене приїжджати. А я хлопчика нашого роститиму та Богу дякуватиму, що не сама. Коли вивчишся та забереш, образ не триматиму. Може, на літо коли до мене пустиш чи сама з ним у відпустку приїдеш, і то буде велике щастя.

Надя знову цілувала Олю, а Горпина Петрівна та Мар’яна теж не могли стримати своїх сліз. Лише Костя стояв посеред хати і не зводив із жінок очей. Він уперше за ці роки зрозумів, що в тилу, в селах та містах теж непросто було пережити цю страшну і таку довгу війну, рана від якої ще не скоро загоїться в людських душах.

Дні відпустки швидко минали. Костя щодня косив траву для корови, сушив її і складав на горище. Спочатку виходило в нього не дуже швидко, а через декілька днів уже добре справлявся із цією роботою. Надя працювала на городі, наче робила таку роботу все своє життя, навіть піч топити навчилася. Ввечері вони брали Мишка на руки і йшли через городи до річки купатися.

Через місяць проводжали їх на навчання. Перед від’їздом зібралися всі дружно в Ольги, в селі називалося «погладити дорогу». Вечір влітку короткий, тому довго не затримувалися. Випили по чарці трофейної горілки, яку Костя привіз, розчервонілися і, якби не маленька Льонина фотокартка, яка стояла на підвіконні, замотана в клапоть чорної тканини, заспівали б хоч одну пісню, а може, й гопака пішли б, бо стомилися очі плакати.

Як би там не було, а всім хотілося говорити про перемогу і радіти. Костя з Надею сиділи поряд. Не сховалися від жіночих очей їхні погляди і те, як завмирали молоді серця від дотику руки чи плеча. Мишка передавали із рук у руки, і він весело називав мамою вже кожну жінку. Сава розказував, що минулої ночі в Кудленків у дворі хтось закиданий колись погріб знову викопав. Та так тихо, що ніхто нічого не чув, а вранці старий Степан, вийшовши у двір, не міг повірити своїм очам.

– Які чужі, свої там копали! – махнула рукою баба Проня. – Колись там нібито панське золото було, про яке тільки перед війною згадали, – нагадувала тим, хто не знає. – У війну не до золота, а зараз самі й шукали, – уже не вперше робила такий висновок.

– Та в них копати нікому, всі на фронті, вдома лише старі та малі. – Дід теж не вперше заперечував. – То хтось чужий, усе ж село знає про їхнє золото, – доводив Сава своє, ховаючи усмішку.

– А чи знайшли що-небудь? – цікавилася й Горпина.

– Та кажу ж вам, що яма на ранок у дворі, а ніхто нічого не чув і не бачив. Степан показав її сусідам на свою голову, то тепер всі просяться ще покопати та золота пошукати, а він торгується – хто більше хліба за те дасть та сала, – Сава вже аж із себе виходив. – І хто? Діди старі не підуть, а підлітки можуть ще більше роздовбати. Чи що знайдуть, а до води доберуться, буде тоді копанка Степанові перед порогом. Дивись, через рік і хата впаде. Старий дурень, одним словом! – сердився на нього Сава.