Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Вранці склали молодятам у полотняні торбини все, що хто приніс: картоплю, цибулю, огірки, трішки сала і хліб, звичайно. Під’їхав Никифорович підводою, якого ще раніше попросили підвезти до чернігівського шляху.

– Прощавай, Надійко, пиши листи. А може, приїдете по осені? Якби на Покрову, – обнімала її Мар’яна.

Підійшов і Костя. Пригорнувши всіх своїми довгими руками, дякував:

– Спасибі вам, Мар’яно, за все, особливо за той вирішальний вечір, коли ви не побоялися впустити мене у свою хату. Від того дня все моє життя залежало.

– Не треба так дуже. У тебе не одна така мить була: і коли тікав, і на війні. Тож ніяка я не героїня, просто так довелося. І зараз час непростий – їдете світ за очі без копійки, без одежини. Нехай вам Бог допоможе. Може, якось складеться на добре.

Надя й Костя цілували всіх, а Мишка ніяк не могли відірвати від себе. Никифорович підганяв, та й час було вже рушати. Жінки хрестили на дорогу молодих і бажали всього найкращого. Підвода віддалялася, а маленький Мишко все махав їм рукою і лише потім почав плакати.

– Ой, дівчата, гуляти нам на Покрову на весіллі, згадаєте мої слова, – сповістила радісно Горпина, махаючи й собі від’їжджаючим. – Які тільки красиві – не надивитися. Коли ми вчора зайшли до хати, а Надя із-за ширми вийшла в шовковому платті, я й сама завмерла. Такої гарної, мені здається, ніколи не бачила. Костя не встигав слину ковтати, його кадик на худій шиї так і бігав туди-сюди. А руки в кулаки як стис, то аж всі жили нап’ялися. Буде весілля, дівчата, точно буде… Ну, підтверди, Олю, вони ж біля тебе майже весь час були.

– Не бачила я ні шиї, ні жил і нічого іншого не помітила. Спав у нас на сіні. Може, коли й поцілував, не знаю. Коли я на полі була, вони працювали. Горпина Петрівна часто заходила, сусіди, і дід Сава також. Якби щось було, то помітили б. Костя й біля мене бігав, чавуни у піч ставив, косив, дрова рубав – усього навчився. Хороший чоловік буде. І вона всю роботу мою вивчила, жодного разу не сказала, що стомилася. Плаття сама пошила, я тільки показала, а вона ще краще зробила. А яка рада була, коли Мар’яна той шовк югославський їй принесла. Ну, а що красива, то красива.

– Олю, а ти її до Мишка не ревнуєш? – спитала Мар’яна, беручи до себе на руки малого крутька.

– Ні, дівчата, навіть не знаю чому. У мене таке відчуття, що я зараз у хорошій великій сім’ї живу. Незвично тільки, все мов сон. Не так давно тут крики та бійки були, тепер у цій самій хаті – любов та лад. Отак усе обновилося. Якби ще Льонечка був прийшов… – шукала очима його фотокартку. – Син поліцая… загинув при виконанні особливого завдання… – повторила уже не вперше.

Після такої вранішньої зустрічі всі поспішали додому, час було збиратися на поле. По небу пливли білі пухнасті хмари, які більше нагадували засніжені гори серед небесної блакиті, з-за яких то виринало, то знову ховалося ще тепле літнє сонце. Але вітер уже ніс осінню прохолоду. І люди, і все навколо, здавалося, шкодували, що так швидко минало літо. Порожніли городи і поля. На місці колосистої пшениці та жита виросли скирти та копиці соломи, а на місці голубого льону лежали довгі рядки обмолоченої цієї чудової рослини. Лише де-не-де виднілися чорні ями, які залишилися після бомб і не хотіли заростати ні травою, ні зіллям, нагадуючи про війну.

Настав вересень 1945 року. Мар’яна зібрала своїх хлопців у школу. Вони взяли із собою зошити, які дядько Тимофій прислав у посилці, все склали в один німецьку валізу, бо йшли вдвох у перший клас. Після уроків мусили працювати на городі й по господарству, бо сама мати не могла справитися. Уроки вчили ввечері при каганці, коли вже так морило до сну, що й олівець випадав із рук. Мар’яна не могла звільнити їх від роботи раніше, бо Любочка з Ваньком були ще слабкими помічниками, а восени погода роботу підганяє. О цій порі всі в селі спішили прибрати свої великі городи, щоб і худобі вистачило, і кабанчику, який підростав у хліву, і курям, а головне – самим до весни було що їсти та чим податок сплатити.

Працюючи одного дня на полі, трохи намокли під невеликим дощем, тому й зібралися додому на якусь годину раніше. Вони й цього дня все поглядали на дорогу, яка йшла від залізничної станції Низівка. Тепер знову обернулися, шукаючи на ній своїх солдатів із фронту.

– Дівчата, а на село хтось іде з поїзда! Точно йде, та ще й не одна людина! – першою помітила Мар’яна.

– Ага, у військовій формі і з медалями, – посміхнулася Христина, якій такі звістки вже набридли. – Нічого не бачу, то вже тобі ввижається, – навіть не збиралася й оком кинути.