Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Який чудовий ранок! – промовила Надя, вдихаючи свіже повітря. – Ніколи не жила в селі й не думала, що тут так гарно буває.

Вона стояла у дверях клуні в Мар’яниній довгій полотняній сорочці з розпущеним світлим волоссям. Після тяжких років війни раділа всьому: чистому небу, сонцю, пташкам.

– Ти чого так рано встала? – Мар’яна вже цідила молоко. – Відсипайся, поки час такий видався. Попий тепленького і лягай далі, а я розбуджу, тільки-но піч витоплю, – і вона подала кухлика.

– З труби дим уже піднімається, – показала Надя на хату.

– Значить, Анюта вже біля печі клопоче. Молода, трохи старша від тебе, але в селі виросла, рано встає і до ночі весь час у роботі.

– Красива природа, а життя у вас дуже важке. Чому так? Скільки хліба і всього іншого вирощуєте, а нічого не отримуєте за роботу?

– Я півжиття, Надю, вже прожила, а відповіді на це питання й досі не знайшла. Живемо тут від народження, звикли до всього, важко, але не пропадемо. А ти пий молочко та лягай далі спати.

– Ні, я теж спати довго не звикла. Давайте самі сходимо до Мишка зараз, я терпіти більше не можу. Побачу, як він спить, як прокидається. – І вона так дивилася на Мар’яну, що та не могла їй відмовити.

– Гаразд, ось тільки Павла свого розбуджу, нехай корову до череди жене.

Через якихось двадцять хвилин вони вже заходили у двір до Ольги.

– От як добре, що ти, Мар’яно, прийшла. Побудь хоч недовго, бо я занедужала, тому і з коровою запізнююсь. Наглянь за Мишком, щоб не плакав, коли прокинеться. – І Ольга погнала корову на вулицю.

Жінки зайшли до хати. Біля полика в ліжечку, прикрита полотняним простирадлом, спала дитина.

– Підходь, Надю, до дитини, а я Олі піч розтоплю, раз вона занедужала, – прошепотіла їй Мар’яна, бачачи, як вона завмерла біля порога.

– Я зараз… Я через хвилину… – Надя взялася обома руками за голову, було видно, що їй стало недобре, і Мар’яна підхопила її під руку.

– Не бійся, воно мине, давай підведу тебе до полика, – тримала її під руку і відчувала, як вона невпевнено ступає по хаті. – Теж мені солдат! На фронті, мабуть, не боялася, а зараз зімліла вся, – шепотіла їй на вухо.

Схилившись над дитиною, Надя так пильно вдивлялася в личко, що Мишко аж прокинувся. Спросоння, не дуже роздивившись, простягнув до неї свої теплі рученята і назвав мамою. Коли взяла сина на руки і притулила до себе, Мар’яна побачила, як вона кусає свої губи, щоби не закричати. І як не відверталася, Мар’яна все ж помітила сльози, які градом котилися по її щоках. Пішла у хлів по дрова та й сама по дорозі терла обличчя, бо навіть за війну серце не змогло зачерствіти.

Через мить у печі вже палахкотіло полум’я, від якого в припічок, а далі в трубу потягнувся дим. Надя, одягнена у Мар’янину дівочу спідницю та полотняну вишиту сорочку, носила по хаті дворічного хлопчика, який, поклавши голівку на її плече, продовжував спати. Як тільки Ольга відчинила двері, одразу завмерла на порозі. Вона ще тоді здогадалася, що не випадково молода дівчина прийшла з Мар’яною рано-вранці. А її ніс і великі сірі очі були точнісінько такі, як у Мишка.

– Я – Надя, – звернулася вона до Ольги першою. – Я…

– Я все зрозуміла. Знала, що ти колись прийдеш… – Ольга теж стояла, мов нежива.

– Ви мене зненавиділи? – спитала Надя, і, здалося, сама налякалася.

– Ні, ні, – замахала Ольга руками. – Я людської ненависті сама боюся. А тебе чекала, бо такого хлопчика не можна кинути й забути.

У цих словах Надя відчула велику любов цієї простої жінки до її Михайлика.

– Тільки як ми його тепер ділити будемо? Він звик до мене і матір’ю вважає. А я без нього взагалі не уявляю своє життя, – Ольга знесилено сіла на лавку біля столу й сумно дивилася на молоду жінку, яка носила цю дорогу їй дитинку.

Надя, поклавши Мишка до його ліжечка, підійшла до Олі, поцілувала в щоки, у скроні, не перестаючи дякувати.

– Мені нікуди його забрати. У мене ні рідних, ні квартири, ні одягу – нічого не лишилося. Навіть не знаю, що мені далі робити. Може, ви порадите, як бути?

– У мене просиш поради? – Ольга дуже здивувалася. – Ніхто ніколи не просив, крім сина, звичайно.

Надя продовжувала чекати, але не отримала відповіді, бо до хати зайшли Горпина Петрівна і Костя.

– Ось де ви. І чому ми одразу не здогадалися? А ми вас шукаємо, і до Анюти ходили, і на Мар’янине подвір’я, – спинилися удвох і замовкли.

Потім Горпина щось розповідала Олі, а Костя, не відводячи своїх очей від такої чарівної дівчини, обличчя якої залив густий рум’янець, так і стояв мовчки. Мало що розуміючи, бо в її очах були і сльози, і щасливий блиск одночасно, думав про своє – вона йому страшенно подобається. Не встигнувши раніше пізнати кохання, тепер був упевнений – це воно.