Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Хто ви такі будете? І що вам треба у такий пізній час? – звернулася, ще не знаючи до кого.

– Мар’яно, це ви? Який я радий! – почула чоловічий голос, тільки цього разу лагідний.

До неї наближався високий фронтовик у військовій формі, якого вона й досі не впізнавала ні по виду, ні по голосу.

– Другий раз у житті ви мене не вгадуєте. Ну хто я, скажіть? Невже ж таки чужий?

– Костя… точно, Костя! – Мар’яна кинулася обнімати його. – Ти звідки? Я думала… – Вона оглядала його військову форму, медалі, засмагле неголене обличчя, яке в густих сутінках ще можна було роздивитися.

– Не з того світу, – засміявся він, радіючи й собі. – Із фронту я, добирався прямо з Австрії. Дозволили демобілізувати студентів, солдатів, кому за шістдесят, і спеціалістів сільського господарства. А при мені студентський квиток завжди був. Носив його про всякий випадок, думав, що коли вб’ють, щоб точно знали – це я, і ніколи не гадав, що він мене так виручить. А їхати нікуди, крім рідного села, оце й приїхав, – він поглянув на те місце, де стояла хата.

– Невже через мене спалили?

– Ні, Костю, тоді все обійшлося, це через партизанів, власне, через мого брата Тимофія.

– А моя хата стоїть?

– Хата ціла, але в ній живе голова колгоспу зі своєю сім’єю. Чужого прислали, а вона пустувала якраз.

У той час затріщав її паркан і мало не обвалився. Хтось тихо вилаявся, а потім зайшов у двір.

– Що за гамір тут цілий вечір? – почувся голос діда Сави, від якого нічого ніколи не сховати. – То коні якісь прив’язані форкають, то розмови чути, я вже не витримав і сам прийшов подивитися, кого тут Мар’яна ховає. О! Так у тебе солдат серед двору! Звідки взявся?

– Прямо з фронту. Це Костя – син фельдшера, який вас лікував.

– Та ну? Перший демобілізований, чи що? А як же інші? – спитав дід, подаючи руку солдатові. – Молодець! Значить, все-таки не піймали тебе німці? Повір, не раз думав: чи вдалося тобі втекти і як? Дуже хотів тебе живим бачити! А ти он який – медалі та ордени блищать на грудях! Молодець, що й казати!

Дід Сава плескав його по плечах, роздивляючись нагороди, які і в сутінках блищали.

– Десь би треба поговорити до пуття. Може, давай до Тоні попросимося? Там і заночуєш, у неї хата велика, а їх там небагато – вона, троє дітей та Горпина.

– Та я не сам, зі мною тут іще один солдат демобілізований – медсестра гарна. – Він зробив крок убік.

– Я так і подумав, що ти дружину з собою привіз, але спитати не наважився, – так само весело, як і Костя, підтримав розмову дід Сава. – Тоді знайом нас зі своїм солдатом.

– Ми в дорозі зустрілися, вона до вас їхала, ви її знаєте. – Костя загадково посміхнувся. – Тільки дуже боїться, – додав, аби якось пом’якшити подальшу розмову.

– Нас? Ну ти й придумав. Чого нас боятися, ми ж не німці і не вовки, звичайні добрі сільські люди. Підходь ближче, чия будеш? – придивлявся до неї.

Дівчина несміливо підійшла і дивилася то на діда, то на Мар’яну.

– Не впізнаєте? – не витримала сама. – Мар’яно, невже я так змінилася з тих пір… – Вона м’яла в руках свою пілотку, не наважуючись сказати щось дуже важливе. – Я свою дитину у вас… – хотіла сказати, що залишила, але то була б неправда, а сказати слово «кинула» ніяк не наважувалася. – Я… Надя, – мовила нарешті, опустивши голову, вона чекала страшного вироку, до якого готувалася не тільки в дорозі, а починаючи з того часу, коли пішла із села проситися на фронт.

– Усе-таки повернулася… – стиха промовила Мар’яна, роздумуючи: як же тепер воно буде? – Ти не думай, ми тут тебе не лаяли, точніше, було й таке, а потім мати твоєму Мишкові знайшлася і взяла його. Тепер там хлопчик як картинка.

Після її слів Надя закрила обличчя долонями і почала плакати.

– Живий, значить, синок мій, слава Богу. Мені й цього вже досить. Так сталося, що батько мій на фронті загинув, а мати з братом від голоду померли під час блокади Ленінграда, сама я залишилася на цьому світі та Мишко мій. Тоді боялася, що батьки засудять, тепер і судити нікому, крім вас. Я ні на що не претендую, бо в мене нічого немає: ні житла, ні одягу, ні шматка хліба, крім декількох талонів на харчування. – Вона опустила руки і вся тремтіла, немов спіймана пташка.

– Надю, дорогенька, заспокойся, чомусь доля звела нас, мабуть, не просто так. Добре, що ти сюди повернулася. Завжди знай, що ти не сама. – Мар’яна обняла її мов рідну дитину.

– Чому ж нас із бабою Пронею своїми не називаєте? – Діду хотілося і цього разу все перевести на жарти. – Чи не розуміємо, як воно в молодості буває, та ще під час війни? – гомонів Сава, і собі жаліючи Надю.