Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– А хто ж його годує? Чи він живе так, як оце я? Коли гарячого десь поїм, а коли й так бігаю, поки штани спадати не починають. Виходить, що нічим моє життя від Шаркового не відрізняється. І гавкаю, мабуть, не гірше, ніж він, тільки я на людей, а він за твоїм тином бозна на кого.

– Ви мене сьогодні здивували – такі розмови ведете. Просто вухам своїм не вірю, – знітилася Мар’яна, не наважуючись сісти поряд.

– Ти все-таки думала, що я звір, а не людина. То це війна мене таким зробила. Війна і жінки. Я три рази помирав – і поранений був, і контужений, ледь вижив. У той час дружина моя іншого любила, того, хто вдома отирався, бо війна затяглася, а їй терпець увірвався. Тепер плаче, проситься, а я брати її сюди не хочу – простити не можу. – Ігнатович розстібнув ґудзик біля коміра гімнастерки, який, мабуть, душив його. – Ну чому вона не така, як ти? Знаєш, що вбили, а чекаєш, – підняв очі на неї, погляд одразу від обличчя побіг нижче, потім спинився на її грудях.

– Діток у вас багато? – Вона й сама не знала, для чого питає, бо вся її увага зосередилася на руках, які намагалися застібнути всі ґудзики на кофтині аж до самої шиї.

Раніше вона ненавиділа цього чоловіка, а зараз жаль його стало. Разом з тим щось радісне лоскотнуло її серце. «Думала, що він гидкий і жорстокий, а він страждає від жінчиної зради. Сьогодні такий близький, неначе свій». – Поглянула на його темний профіль, і щось холодне посунулося вниз живота.

– Двоє – син і дочка. За дітьми скучаю, хоча вона їх на свій лад навчає, – сказав і знову прикипів очима до її кофтини.

– Немає зараз такої сім’ї, де б війна слід свій не залишила, тому й у вашій немає ладу. Треба все починати заново. Дітки будуть підростати, нові турботи з’являться, і все у вас наладиться, – ледь проказала, плутаючись у словах.

Він посміхнувся.

– Не вчи, я не за тим прийшов. – Його очі були теплими, навіть хотілося, щоб вони довго дивилися на неї. – Виходь за мене. Я мало тебе знаю, але… Може, чорні брови, може, сині очі, а може, щось інше запало в душу. То забирай її, коли я прогнати тебе звідти не можу, – він простягнув до неї руки. – Усе й почнемо заново. І хата стоятиме, і господарство в хліву розведемо, і дітям ладу дамо. Я теж не з лінивих. Виходь, не пожалкуєш.

– Ні, ні, – відступила вона назад. – Нічого не вийде. У мене хлопці здорові, батька вони чекають, про нього тільки й мови щодня.

– Тоді хоч би піч мені топила, а я б слово замовив, щоб на поле не так часто тебе ганяли. Зігнулася он за ці роки. Ще рік так попрацюєш, і ніхто на тебе вже не гляне. Потім діти розійдуться, а ти так і доживатимеш. Ну то що, згодна? – Він знову хотів узяти її за руку, але й цього разу вона відсахнулася.

– Не підводьтеся, вас тут видно буде, надворі ще не зовсім стемніло, – сама не пам’ятала, що говорить, бо він і цього разу посміхнувся.

– Чого ти така наполохана? Чи зовсім дурна? Кінь мій під твоїм тином стоїть прив’язаний, то вже піввулиці знає, що я в тебе, і виглядають, усім цікаво знати, що тут робиться.

Не довго роздумуючи, він підвівся, поправив свого чуба, а потім схопив Мар’яну за талію і притягнув до себе. Вона так близько відчула його гаряче дихання, його дужі чоловічі руки і навіть завагалася.

– Пустіть мене, я тільки з городу. – А він уже цілував її шию. Чути було, як його серце часто стукало у грудях. – Я не люблю вас, – намагалася сказати твердо, але тільки намагалася… Пустіть, прошу вас. Не беріть ще один гріх на свою душу, благаю вас!.. – Ще хвилина і все могло б бути по іншому.

Але почувши ті слова, Віктор Ігнатович повільно опустив руки і пильно подивився на неї. У них більше не було ні того тепла, ні усмішки, замість них – холод.

– Кажи далі, тільки до кінця. Про які такі гріхи нагадуєш?

Загострений ніс і зовсім інший погляд виражали величезний внутрішній гнів, який кипів усередині цього чоловіка. Їй зовсім не хотілося говорити далі, і взагалі вона вже не рада була цій зустрічі, але він стояв на своєму і вона наважилася:

– Піч вам одна жінка з нашого села вже топила. І ви знаєте, що з того вийшло. Історія дуже сумна. Для чого переповідати? Чуже – воно не болить, а своє – воно й вашу душу рве, – тепер її голос не тремтів. – Тільки що сієте, те й жати доведеться, – ще й таке докинула йому наостанок.

– Досить! Я тобі й так багато дозволяю! Ти теж нічим не краща. Святу з себе вона корчить! Подохнеш без хати, без їжі, без одежі! Сама прийдеш, у ногах валятимешся, а я й не гляну в твій бік.

Швидко вийшовши із двору, він сів на коня і поскакав по темній дорозі. Мар’яна поставила сапу в хлів і ледь побрела по вулиці. Над головою носилися кажани, розправивши величезні крила. На потемнілому небі з’явилися перші зірки. У деяких дворах брязкали засуви – закривалися хати на ніч. Тихо стрибнув на паркан сусідчин чорний кіт, блискаючи зелено-жовтими очима. На дорозі пахло пилом, коров’ячими кізяками і цвітом акації. Сльози душили. З глибини душі піднімалося нове почуття, а за ним образа і гнів, з якими вона весь час боролася. «Чому таке життя важке й несправедливе? Чому стільки всього випало на мою долю? Як жити далі?» – ці слова стукали в голові, здавлювали серце і висмоктували останні сили. Повернувши до Анютиного провулку, озирнулася ще раз. Біля її двору знову стояв якийсь чоловік, але набагато вищий за Ігнатовича, позаду ще хтось невисокого зросту. Мар’яна швидко побігла назад, бо гості завернули до її двору.