Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Кажуть, до Гальки Приходьчихи попрямував! І що йому там треба? – провадив своє, а сам усе на Василя поглядав.

– Господи! За що ж мені таке? Невже то правда? Він же в мене не гулящий, ніхто в селі про це не скаже, – затремтів Тетянин голос.

– То раніше не ходив, а тепер півсела вдів. Що їм робити? Може, Галька супом гарячим заманила чи ще чимось.

– Та чи я хазяйка погана? Чи варити не вмію? А Васю свого я завжди любила, нікого за ним не бачила, він мені й зараз найкращий! – Вона аж руки на грудях склала, аби він повірив. – А ви чого тут їздите? Час на поле, а ви в протилежний бік зібралися? – питала, а сама все поглядала через городи на хату тієї Гальки.

– Кирило сьогодні давно на роботі – коли ти ще спала, я вже коня запрягав, а коли піч розтопила, воїнів по домівках розвозити став, тих, що з госпіталю повернулися. Зрозуміла? А вони – один без ноги, другий без руки – он що війна наробила. Ванько Левенець без обох ніг повернувся, мати бідна й такому радіє та Богу дякує, що живий зостався, – доповідав серйозно, як на зборах перед великою громадою.

– Як не дякувати, коли слова й того нікому сказати. Тільки робота. Як далі жити? Краще б і мій такий прийшов, то й сидів би в хаті. Тепер що оце робити? – Вона все поглядала на хату через городи, на яку вказував хитрий дід Кирило.

– Вибач, Тетяно, пожартував я, – нарешті зізнався. – Забирай свого Васю, привіз я твого воїна, він теж після госпіталю. Танцювати не буде, але пригорнути тебе увечері, мабуть, вийде в нього.

Тетяна вмить кинулася до свого чоловіка, обіймала його, цілувала та тягла з воза, забувши навіть, що той каліка.

– Допоможи, Грицьку, воїну з воза злізти, а далі ми їм уже не потрібні, Тетяна сама з усім упорається. – Дід жартував і далі. – То що, береш такого танцюриста чи мені до Гальки його везти? – Дід Кирило, здається, сам насолоджувався своїми жартами. Сьогодні він був щасливий від того, що всіх солдатів достойно зустріли вдома.

– Спасибі вам велике, хоч і налякали мене дуже, – дякувала весела Тетяна, ведучи до хати свого рідного Василя.

– Та не спіши, а то завалиш його просто у дворі, нетерпелива яка. Чоловікові ж роздивитися треба, чи ти краща за тих німкень або польок, а може, гірша, – далі давав волю своїм словам.

Тим часом Василь з Тетяною, обнявшись, стояли біля хати. Вони посміхалися і махали руками Григорію та дідові Кирилу.

– Ну що, Грицю, командир ти наш! Кажи, чи справився я з поставленим завданням? Непросте діло зробили… Ой, яке непросте! – говорив, їдучи далі. – А он і дід Сава у дворі. Хіба він що проґавить? Топчеться, як півень по подвір’ю. Каже: на вулицю виходжу рано, бо в хаті тісно та й дівчатам одягтися треба. Розвів бабське царство! На одного Вовчика тільки й надія! – все так же голосно вів бесіду дід Кирило, їдучи позаду порожньою підводою.

– І куди це ти так рано зібрався? – кричав йому дід Сава від своєї хвіртки, не дивлячись на першого погонича, бо у військовій формі вже дехто з хлопців по селу ходив.

– Куди, куди… Сина тобі привіз. Могорич винось, тільки зразу, бо знаю я тебе.

Дід Сава кинувся до воза, мацав руками навіть розстелену на возі солому, а потім підвів очі на Кирила, який спокійно сидів і тримав у руках віжки.

– Чи в тебе, старий дурню, розум зовсім висох? Я тобі дам! – погрожував пальцем.

– А що ти подумав, ану, скажи по правді? – посміхався Кирило.

– Не скажу, бо погане. І придумав, чим лякати! Сучий син, а не товариш!

– Сказав, що привіз тобі його, а ти тут мене обзиваєш. Он він на возі сидить, відпочиває під твоєю хатою, – показав батогом на передню підводу.

Ще не встиг він договорити, як Григорій скочив із воза і повернувся до батька, а той лише встиг хапонути легенями повітря та випустити свою палицю. З їхньої маленької хати, мов із рукавички, почали вибігати і дочка, і онучки, і Людмила з Вовчиком, і, звичайно ж, баба Проня. Цілували не тільки Григорія, а й Кирилові дісталося.

– Не проспав, значить, хлопців наших! Ну, молодець! Таке діло зробив! А за Гришку могорич приходь пити чи їсти, як сам захочеш. – Дід Сава тепер плескав по плечу товариша. – За все інше вибач, – посміхався крізь сльози.

– І ти на мене зла не тримай. Так язик сьогодні розгулявся, що я й спинити його не міг. – Дід Кирило просто був щасливий.

– Молодець, все правильно зробив. Чи ще хтось би так придумав? – дивувався Сава.

Через декілька хвилин у його дворі вже стояв гамір – збігалися сусіди, а Кирило, прив’язавши другого коня до своєї підводи, взяв курс на бригаду, бо коней там чекали, щоб возити з поля картоплю, якої в землі залишилося ще багато. Світило сонце, вітер ганяв по небу осінні хмари, біліли від заморозку невеликі луки біля річки. Кирило час від часу підганяв коня, а сам то посміхався, то хмурнів, пригадуючи вранішні події. «День усе-таки неабиякий! Може, і ніколи такого не було! Навоювалися, тепер допоможи їм Боже вдома знайти радість та звикнути до нового життя», – думав, пригадуючи тих калік, яких на оцих двох підводах порозвозив до рідних осель.