Энтони Дорр - Все те незриме світло

За розбитим вікном безвітряна ніч. У зоревому світлі кружляє попіл. Голос, що просочується крізь стелю, повторюється… «Звісно, мозок замкнутий у суцільній темряві, діти … Але все одно світ, який він конструює…» , знижуючи тоні викривляючись у міру розрядження акумулятора, лекція уповільнюється, наче вчитель виснажився, а тоді зовсім змовкає.

Серце бухкає, голова гудить. Зі свічкою в одній руці й пістолетом у другій фон Румпель знову повертається до гардероба, такого великого, що можна залізти всередину. Як таку монструозну річ підняли на шостий поверх?

Він підносить свічку ближче й бачить у тіні висячих сорочок те, що недобачив під час попереднього огляду, – сліди серед пилу. Від пальців, чи колін, чи й того, й того. Цівкою свого пістолета він розсуває одяг. Яка глибина цього гардероба?

Він нахиляється всередину всім тілом і в цей час чує дзвін – двоє дзвоників дзеленчать згори й знизу. Через цей звук він сахається назад, ударяється головою об верхівку гардероба, свічка падає, а фон Румпель приземляється на спину.

Він дивиться, як котиться свічка, як її полум’я піднімається вгору. Чому? Який дивний принцип вимагає, щоб полум’я свічки завжди було спрямоване до неба?

П’ять днів у цьому будинку, а діамант так і не знайшовся, останній контрольований німцями порт у Бретані майже втрачено, а разом з ним – й Атлантичний вал. Він уже прожив більше, ніж передрікав йому лікар. А тепер цей дзвін двох крихітних дзвоників. Оце так настає смерть?

Свічка повільно котиться. У бік вікна. У бік фіранок.

Унизу вхідні двері зі скрипом відчиняються. Хтось заходить усередину.

Підлога в передпокої завалена битим посудом – увійшовши, неможливо не шуміти. У кінці коридору чекає кухня, повна завалів. Хол усіяний купами попелу. Перекинутий стілець. Попереду сходи. Якщо дівчина не втекла за ці кілька хвилин, то вона десь на горішньому поверсі будинку, біля передавача.

Із гвинтівкою в обох руках і наплічником, закинутим через плече, Вернер починає підніматися. На кожному поверсі очі йому застилає чорнота. У нього під ногами з’являються і зникають плями. Сходи всипані розкиданими книжками, документами, дротами, пляшками і чимось схожим на уламки старовинних лялькових будиночків. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, і скрізь однакова розруха. Він не знає, чи дуже шумить, і чи це має хоч якесь значення.

Здається, на шостому поверсі сходи закінчуються. Майданчик із трьома напіввідчиненими дверима: ліворуч, уперед і праворуч. Він іде праворуч, піднявши гвинтівку. Він очікує побачити залпи, роззявлені пащеки демонів. Натомість світло з розбитого вікна ллється на увігнуте ліжко. У шафі висить дівчача сукня. Сотні якихось дрібничок – галька? – викладені вздовж плінтусів. У кутку стоять два напівпорожні відра, напевно, з водою.

Він запізнився? Він приставляє Фолькгаймерову гвинтівку до ліжка, піднімає відро й робить один ковток, другий. За вікном, далеко за сусіднім кварталом, за фортечними мурами, з’являється й зникає єдиний вогник – човен гойдається на хвилях.

Хтось за його за спиною каже:

– Ага.

Вернер обертається. Перед ним хитаючись стоїть німецький офіцер у польовій уніформі. П’ять смужок і три ромби – штабс-фельдфебель. Блідий і прим’ятий, такий худий, що аж світиться, він волочить ноги до ліжка. Шкіра на його шиї з правого боку дивно висить над тугим комірцем.

– Не рекомендую, – шепоче він, – змішувати морфій із божоле.

У нього на лобі злегка пульсує жилка.

– Я вас бачив, – згадує Вернер. – Перед пекарнею. З газетою в руках.

– А я – тебе, крихітка-рядовий. Я тебе бачив.

Його посмішка каже Вернові, що він вважає їх схожими, товаришами. Спільниками. Що вони прийшли в цей будинок, шукаючи одного й того ж самого.

З іншого боку коридору, за штабс-фельдфебелем, видно неможливе – вогонь. Зайнялася фіранка в кімнаті просто навпроти майданчика. Язики вогню вже облизують стелю. Штабс-фельдфебель запихає палець за комір, намагаючись його послабити. Обличчя кістляве, зуби огидно стирчать. Він сідає на ліжко. На цівці його пістолета виблискує зоряне світло.

У ногах ліжка Вернерові заледве видно низенький столик, на якому маленькі дерев’яні будиночки, тулячись, збираються в місто. Це Сен-Мало? Він переводить погляд від моделі на полум’я через коридор і на Фолькгаймерову гвинтівку, приставлену до ліжка. Унтер-офіцер нахиляється вперед і нависає над мініатюрним містом, мов змучена химера.