Энтони Дорр - Все те незриме світло

У коридор уже заповзають вусики чорного диму.

– Фіранка горить, пане фельдфебель.

– Припинення вогню заплановане на полудень, принаймні так кажуть, – відповідає фон Румпель безбарвним голосом. – Поспішати нема куди. Ще повно часу.

Він проводить пальцями однієї руки по мініатюрній вулиці.

– Ми з тобою, рядовий, хочемо одного й того ж самого. Але лише один із нас може це мати. І лише я знаю, де воно. Що для тебе становить проблему. Воно тут, чи тут, чи тут, чи тут? – він потирає долоні, а тоді навзнак лягає на ліжко, наставляє свого пістолета на стелю. – А може, там?

У кімнаті за сходовим майданчиком обгоріла фіранка падає з карниза. «Може, вона згасне, – думає Вернер. – Може, вона згасне сама собою».

Вернер згадує людей у соняхах, а також сотню інших: кожен лежав у своїй хатині, вантажівці чи бункері з таким виразом на обличчі, наче почув мелодію знайомої пісні. Складка між очима, опущений рот. Цей вираз ніби означає: «Так рано?» Але ж хіба не з кожним це стається надто рано?

Вогонь танцює з іншого боку коридору. Не підводячись, штабс-фельдфебель береться за пістолет обома руками, а потім відчиняє і зачиняє набійник.

– Попий іще, – він вказує на відро у Вернерових руках. – Я ж бачу, що ти страждаєш від спраги. Я туди не мочився, чесне слово.

Вернер опускає відро. Штабс-фельдфебель сідає і крутить головою так, наче в нього затерпла шия. А тоді наставляє пістолета Вернерові в груди. З коридору, звідти, де горить фіранка, долинає приглушене клацання – щось ударяється об щаблі драбини й падає на підлогу, і штабс-фельдфебель повертає голову й опускає цівку пістолета.

Вернер хапає Фолькгаймерову гвинтівку. Чекаєш усе життя, і ось ця мить настає. Ти готовий?

Цеглина вдаряється об підлогу. Голоси замовкають. Їй чути звуки бійки, а потім лунає постріл, зблиск багряного світла, як виверження Кракатау. На якусь мить будинок розколюється навпіл.

Марі-Лор напівспускається-напівпадає з драбини й притискає вухо до фальшивих дверцят у задній стінці гардероба. Спочатку на майданчику, а тоді в кімнаті Анрі чуються швидкі кроки. Сплеск води, шипіння, запах диму й пари.

Тепер кроки стають невпевненими; вони не такі, як у штабс-фельдфебеля. Легші. То стукають, то зупиняються. Хтось відчиняє дверцята гардероба. Замислюється. Намагається збагнути.

Марі-Лор чує тихий звук, із яким він проводить пальцями по задній стінці гардероба. Вона міцніше стискає в руці ніж.

За три квартали на схід Франк Фолькгаймер сидить у розграбованій квартирі на куті рю дес Лор’є і рю Тевенар та їсть солодкий консервований батат, дістаючи його пальцями з бляшанки. За гирлом річки, під двометровим шаром бетону, ад’ютант тримає китель, а полковник, що керує гарнізоном, просуває руки спочатку в один, а потім у другий рукав. У ту самісіньку мить дев’ятнадцятирічний американський розвідник, що піднімається вгору схилом у бік дотів, завмирає, обертається і жестом зупиняє побратима, який іде за ним; притиснутий щокою до гранітної підлоги форту Насьональ, Етьєн Леблан каже собі: «Хай що станеться, якщо їм із Марі-Лор удасться вижити, він попросить її вибрати будь-яке місце на екваторі, й вони вирушать у мандрівку: потягом, кораблем, літаком, аж доки не опиняться в джунглях, окутані ароматом екзотичних квітів і співом пташок, яких їм іще не випадало слухати». За п’ятсот кілометрів від форту Насьональ дружина Райнгольда фон Румпеля будить дочок на ранкову месу і думає про вродливого сусіда, який повернувся з війни без ступні. Зовсім недалеко від неї Юта Пфенніг спить в ультрамариновій напівтемряві дівчачої спальні й бачить сон про світло, що розсипається полем, мов сніг; зовсім недалеко від Юти фюрер підносить до губ склянку теплого (у жодному разі не кип’яченого) молока, на столі стоїть тарілка з куснем ольденбурзького чорного хліба, а поряд із нею – яблуко, це його щоденний сніданок; у той час у яру за Києвом двоє товаришів натирають піском долоні, що стали слизькі, а тоді знову беруться за ручки на ношах, а нижче солдат із загону особливого призначення крицевим прутом ворушить багаття; у дворику в Берліні трясогузка скаче з плити на плиту, видивляючись равликів; у націонал-політичній школі в Шульпфорті сто дев’ятнадцять дванадцяти- й тринадцятирічних хлопців чекають у черзі до вантажівки, з якої їм видають десятикілограмові протитанкові міни, хлопці, яким майже точно за вісім місяців – у розпал наступу російської армії, коли вся школа стане відрізаною від світу, мов острів, – роздадуть коробку останнього в райху гіркого шоколаду і каски, зняті з убитих солдатів вермахту, а тоді пошлють їх, останні пагони німецької молоді, з шоколадом у животах і завеликими касками на голених головах, із шістдесятьма ручними гранатометами «Панцерфауст» у руках останнім надсадним зусиллям захищати міст, який більше не треба захищати, під танки Т-34 білоруського фронту, що знищать їх до ноги; у Сен-Мало благословляється на світ, і за стінкою гардероба щось ворушиться: Вернер чує, як Марі-Лор дихає, Марі-Лор чує, як Вернер шкребе по дереву нігтями, наче голка шелестить по останній канавці платівки. Вони сидять на відстані простягнутої руки.