Энтони Дорр - Все те незриме світло

Вона запихає мікрофон у рупор грамофона, вмикає програвач, і тарілка починає крутитися. Горище поскрипує. У своїй уяві вона йде доріжкою Ботанічного саду, повітря золотаве, вітер зелений, довгі пальці верб зачіпають її плечі. Попереду йде батько; він простягає руку, чекаючи на неї.

Піаніно починає грати.

Марі-Лор простягає руку під лавку й знаходить ножа. Повзе підлогою до драбини з сімома щаблями й сідає, звісивши ноги. У кишені в неї діамант, а в руці – ніж.

– Прийди, знайди мене, – каже вона.

Під зірками над містом усі сплять. Сплять артилеристи, сплять черниці в крипті під собором, сплять діти у старих піратських погребах на колінах у сплячих матерів. Спить лікар у підвалі «Готель-Дью». Сплять поранені німці в тунелях під фортом Ла Сіте. Спить Етьєн за стінами форту Насьональ. Усі сплять, окрім равликів, що повзають по каменях, і щурів, які метушаться серед сміття.

У ямі під руїнами «Бджолиного готелю» Вернер теж спить. Не спить лише Фолькгаймер. У нього на колінах, куди його поклав Вернер, лежить радіо, між ногами – майже розряджений акумулятор, а в навушниках шипить статика. Не тому, що сподівається щось почути, – Вернер так залишив навушники. А в нього немає сили їх скинути. Бо він переконав себе багато годин тому, що гіпсові голови уб’ють його, якщо він зрушиться з місця.

На його великий подив, статика зливається з музикою.

Фолькгаймер широко розплющує очі, які шукають у чорноті хоч один випадковий фотон. Мелодія самотнього піаніно злітає ввись, а тоді опускається. Він слухає ноти й тишу між ними, а тоді раптом розуміє, що на світанні веде коней через ліс, насилу пробираючись через сніг за прадідом, який ступає, тримаючи на своїх величезних плечах пилку. Сніг рипить під підошвами й копитами, дерева над ними шепочуть і скриплять. Вони доходять до краю замерзлого озера, де росте сосна заввишки із собор. Його дід опускається на коліна, мов покаянний грішник, пропилює заглибину в корі й починає пиляти стовбур.

Фолькгаймер підводиться. Знаходить Вернерову ногу в темряві, одягає йому на голову навушники.

– Слухай, – каже він – слухай, слухай…

Вернер пробуджується. Акорди пропливають повз нього прозорими брижами на воді. «Місячне світло». Сяйлива дівчина, зроблена зі світла.

– Під’єднай ліхтар до акумулятора.

– Нащо?

– Побачиш.

Мелодія ще грає, а Вернер від’єднує акумулятор, відгвинчує гніздо і лампу з мертвого ліхтаря, під’єднує контакти й дістає світляну кулю. У дальньому кутку підвалу Фолькгаймер витягає із завалів шматки бетону, дерева й розбиті частини стіни. Час від часу він зупиняється, стає на коліна й переводить подих. Він складає барикаду. Потім затягує за неї Вернера і висмикує чеку, запалюючи п’ятисекундний ґніт. Вернер притискає рукою каску, і Фолькгаймер кидає гранату туди, де колись були сходи.

Фон Румпелеві дочки були пухкими, вередливими немовлятами, хіба ні? Обидві безперестанку впускали свої брязкальця й соски, заплутувались у ковдрах. Нащо так репетувати, янголятка? Однак вони виросли! Попри його відсутність. І навчилися співати, особливо Вероніка. Може, вони й не стануть знаменитими, але батька тішать. Вбрані у великі валянки і ті жахливі безформні сукні, що пошила їм мати, з квітками первоцвіту й ромену, вишитими на комірцях, вони складають руки за спиною й голосно виспівують слова, які ще замалі розуміти.

Чи то в спогаді, чи уві сні фон Румпель дивиться, як Вероніка, рання пташка, сидить навколішках на підлозі в кімнаті Марі-Лор у передсвітанковій темряві й веде вулицями мініатюрного міста ляльку в білій сукні поруч іншої в сірому костюмі. Вони звертають ліворуч, потім праворуч, аж доки доходять до сходів собору, де чекає вбрана в чорне третя лялька з піднятою рукою. Це весілля чи обряд жертвування, йому важко сказати. Потім Вероніка починає співати так тихо, що він не розбирає слів, лише мелодію, менше схожу на звуки голосу, а більше на гру піаніно, і ляльки танцюють, переступаючи з ноги на ногу.

Музика змовкає, Вероніка розчиняється в повітрі. Він сідає. Модель у ногах ліжка розтікається, а потім довго вертається на місце. Десь над ним молодий чоловічий голос починає французькою розказувати про вугілля.

На якусь мить простір навколо Вернера розривається надвоє, наче з нього висмоктують останні молекули кисню. Потім повз них пролітають уламки каменю, дерева й металу, стукаючись об його каску, з шипінням ударяючись у стіну позаду них, – і Фолькгаймерова барикада розвалюється, і скрізь у темряві все сповзає й котиться, і йому немає чим дихати. Однак вибух створює тектонічний рух у завалах будівлі, й ось лунає сухий тріск, і в темряві осипається каміння. Коли Вернер припиняє кашляти й скидає уламки з грудей, він бачить, як Фолькгаймер вдивляється у єдину пробиту дірку, крізь яку ллється багряне світло.