Энтони Дорр - Все те незриме світло

Потім передавач вимкнувся і Вернера поглинула цілковита темрява. Ці останні кілька днів – скільки їх минуло? – його не полишало відчуття, що голод – це рука, що всередині нього дряпає груди, дістаючи аж до лопаток, а тоді до живота. Шкрябає кістки. Однак сьогодні вдень – чи вночі? – голод зник, наче полум’я, на яке не лишилося палива. Урешті виявилося, що між порожнечею й наповненістю немає різниці.

Вернер блимає і бачить, як віденська дівчинка в плащику опускається крізь стелю, наче крізь тінь. Тримаючи в руках паперову торбинку, повну потріпаної зелені, вона сідає серед завалів. Навколо неї кружляють бджоли.

Цілковита темрява, але її він бачить.

Вона рахує на пальцях. « За те, що спіткнулась у колоні , – каже вона. – За те, що працювала надто повільно. За сварку через хліб. За те, що надовго затрималася в табірному туалеті. За схлипування. За те, що не склала речі згідно з наказом ».

Безсумнівно, це нісенітниця, проте щось у ній є, якась істина, яку він не дозволяє собі збагнути. Дівчинка старішає на очах, волосся сивіє, комірець обтріпується; вона стає літньою жінкою; й у Венера вже прокльовується розуміння, хто вона насправді.

« За скарги на головний біль.

За спів.

За нічні розмови в бараці.

За те, що забула свій день народження під час вечірньої переклички.

За надто повільне розвантажування вагона.

За те, що не здала ключі.

За те, що не донесла охоронцеві.

За те, що надто пізно підвелася з ліжка ».

Фрау Шварценберґер – ось хто вона. Єврейка з Фредерікового ліфта.

Їй бракує пальців для підрахунку.

« За те, що заплющила очі, коли до неї зверталися.

За те, що збирала хлібні скоринки.

За спробу зайти в парк.

За запалення на долонях.

За те, що просила сигарету.

За нестачу уяви ».

І в темряві Вернерові здається, що від дістав до дна, наче увесь цей час кружляв, опускаючись щораз нижче, як «Наутилус», якого затягує чорторий, як його батько, що спускався в шахту: із Цольферайна в Шульпфорту, через жахи Росії й України, через Відень, повз матір і доньку, через сором, на який перетворилися його амбіції, сюди, у цей підвал на краю континенту, де мара верзе нісенітницю; фрау Шварценберґер іде у його бік, дорогою перетворюючись зі старої на дитину, – її волосся знову стає руде, зморшки розгладжується, й ось уже семирічна дівчинка наближає до нього обличчя, і в центрі її чола він бачить діру, чорнішу за чорноту навколо нього, вглибині якої кишить темне місто, повне душ: десять тисяч, п’ятсот тисяч, усі дивляться на нього з алей, з вікон, із задимлених парків, і тут він чує грім.

Блискавку.

Артилерію.

Дівчинка зникає.

Стрясається земля. Здригаються його нутрощі. Стогнуть балки. Він чує, як повільно сиплеться пил і слабке, приречене дихання Фолькгаймера за метр від нього.

Десь за північ, 13 серпня, пробувши на горищі п’ять днів, Марі-Лор бере платівку в ліву руку, а пальцями правої обережно проводить по її канавках, відтворюючи в пам’яті всю мелодію. Кожен її злет і падіння. Потім опускає платівку на штир Етьєнового електричного грамофона.

Вона не пила півтора дні. Не їла два. На горищі стоїть запах спеки, пилу, затхлості та її власної сечі з миски для гоління в кутку.

« Ми вмремо разом, Неде».

Здається, штурм ніколи не закінчиться. На вулиці сиплеться розбита цегла; місто розпадається на шматки; однак цей будинок і досі не впав.

Марі-Лор виймає цілу бляшанку з кишені пальта свого двоюрідного діда й ставить її на підлогу посеред горища. Вона так довго її берегла. Може, щоб мати якийсь останній зв’язок із мадам Манек. Може, щоб не вмерти від гіркоти втрати, якщо консерви виявляться зіпсованими.

Вона кладе бляшанку й ніж під лавку від піаніно, де точно зможе їх знайти. Потім перевіряє, чи платівка лежить правильно. Опускає ручку й ставить голку біля зовнішнього краю. Знаходить перемикач мікрофона лівою рукою, а передавача – правою.

Вона увімкне музику якомога гучніше. Якщо німець у будинку, він її почує. Почує, як мелодію піаніно, що линутиме згори, підведе голову й кинеться на шостий поверх, мов демон із роззявленою пащекою. Рано чи пізно від прикладе вухо до дверей гардероба, звідки музика чутиметься ще гучніше.

Якими лабіринтами повниться цей світ! Гілки дерев, мереживо коренів, матриця кристалів, вулиці, які її батько відтворював у своїх моделях. Лабіринти мурексових мушель, рельєфні поверхні кленової кори, кісток орла всередині. І жоден із них, сказав би Етьєн, своєю складністю не переважає людський мозок, який, напевно, є найскладнішою річчю на світі; кілограм вологи, у якому обертаються Всесвіти.