Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Напевно, – додає вона, – ми з дідом будемо не єдиними людьми, хто цієї ночі спатиме під своїм дахом.

Вона щосили старається мати спокійний вигляд. Запах мосьє Левіта неможливо зносити.

– Мадемуазель, – він уже благає. – Будьте розважливою. Ходіть зі мною й залиште все тут.

– Ви зможете поговорити з моїм дідом, коли він повернеться. – І вона замикає двері на засув.

Вона чує, що він там стоїть. Прораховує зусилля й результат. А тоді обертається і йде вулицею, тягнучи за собою свій страх, мов возика. Марі-Лор нахиляється за столиком у коридорі й наново чіпляє натяжний дріт. Що він міг побачити? Пальто, півхлібини? Етьєн був би задоволений. За кухонним вікном стрижі полюють на комах, нитки павутини заломлюють світло, якусь мить сяють, а тоді зникають.

Однак, а що як парфумер казав правду?

Денне світло вицвітає до золотавого. Кілька цвіркунів у підвалі заводять свою пісню: ритмічне сюр-сюр . Серпневий вечір; Марі-Лор підсмикує свої драні панчохи, заходить на кухню й відриває ще один шматок від хлібини мадам Руель.

Ще засвітла австрійці подають свинячі нирки з цілими помідорами на готельній порцеляні, на обідку кожної тарілки вигравіювано по одній срібній бджолі. Усі сидять на мішках із піском або ящиках з амуніцією; Бернд засинає над тарілкою; у кутку Фолькгаймер розмовляє з лейтенантом про радіо в підвалі, а по всьому периметру кімнати австрійці в крицевих касках розмірено пережовують страву. Меткі, досвідчені солдати. Чоловіки, що не сумніваються у своєму призначенні.

Доївши, Вернер іде до готельного номера на останньому поверсі й стає в шестикутну ванну. Він злегка штовхає віконницю, й та відчиняється на кілька сантиметрів. Вечірнє повітря божественно свіже. Під вікном, на одній із бастіонних доріжок зі спрямованого до моря боку готелю, чекає велика «Вісім-вісім». За гарматою, за амбразурами, під дванадцятиметровим муром плещуться зелені й білі гребені прибою. Ліворуч місто, сіре й щільне. Далеко на сході дрижить багряне сяйво якоїсь битви. Американці притисли їх до океану.

Вернерові здається, що в просторі між минулим і майбутнім висить невидна прогалина: з одного боку, відоме, з іншого – невідоме. Він думає про дівчину, що може бути в місті в нього за спиною, а може, й ні. Він уявляє, як вона проводить своїм ціпком уздовж риштаків. Іде, звернувши до світу свої незрячі очі, сплутане волосся, ясне лице.

Принаймні, він вберіг секрети її будинку. Захистив її.

Нові накази, підписані командиром гарнізону, висять на дверях, ринкових ятках та ліхтарних стовпах. « Полишати старе місто заборонено. Ходити вулицями без спеціальних повноважень заборонено ».

Якраз перед тим як Вернер зачиняє віконницю, із сутінків виринає один літак. Із його черева шириться біла хмара, що повільно більшає.

Пташки?

Хмара розпадається, розсіюється – це папір. Тисячі аркушів паперу. Вони зісковзують похилими дахами, проносяться над мурами, плазом лягають на вихори припливу на узбережжі.

Вернер спускається у вестибюль, де австрієць тримає листівку до світла.

– Написано французькою, – каже він.

Вернер бере її собі. Чорнило таке свіже, що розмазується між його пальцями. «Жителі міста , – написано на ній. – Негайно вийдіть на відкриту місцевість» .

Вона знову читає: « Хто міг сказати заздалегідь, скільки тоді знадобиться часу для нашого звільнення? Чи не задихнемося ми раніше, ніж «Наутилус» зможе вибратися на поверхню моря? Чи не призначено йому з усім його вмістом бути похованим у цій крижаній могилі? Небезпека здавалася грізною. Але всі дивилися просто їй в очі, й усі вирішили виконувати свій обов’язок до кінця …»

Вернер слухає. Команда продовбує собі вихід крізь айсберги, які затисли субмарину «Наутилус». Вона прямує на північ уздовж узбережжя Південної Америки, повз гирло Амазонки, щоб відразу ж потому в Атлантичному океані за ними погнався гігантський кальмар. Пропелер зупиняється; капітан Немо показується зі своєї каюти вперше за кілька тижнів, його обличчя похмуре.

Вернер примушує себе підвестися, несучи в одній руці радіо, а другою тягнучи акумулятор. Він дістається до Фолькгаймера в золотавому кріслі. Ставить акумулятор і проводить долонею по руці здорованя до плеча. Намацує величезну голову. Вдягає на неї навушники.

– Чуєш її? – питає Вернер. – Це дивна й прекрасна історія. От якби ти розумів французьку! Щелепи велетенського кальмара потрапили в лопаті субмарини, і тепер капітан каже, що вони мають піднятися й битися з чудовиськом урукопаш.