Энтони Дорр - Все те незриме світло

Етьєн піднімається драбиною на горище. Вона чує, як він ступає по мостинах над нею й умикає передавач. Марі-Лор кладе камінь у кишеню, бере будиночок із моделі й перетинає коридор. Але зупиняється, не дійшовши до гардероба. Напевно, її батько вірив у те, що цей камінь – справжній. Якщо ні, то нащо було робити таку складну коробку із загадкою? Нащо тоді було залишати його в Сен-Мало, якщо не боятися, що камінь конфіскують під час зворотної подорожі? Нащо тоді залишати її?

Напевно, він на вигляд схожий на блакитний діамант вартістю двадцять мільйонів франків. Принаймні, у це повірив Papa . І якщо він на вигляд справжній, що зробить із ним дід, коли йому показати? І сказати, що його треба викинути океан?

Вона чує хлопчачий голос із музею: « Коли востаннє ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж ?»

Хто з власної волі з ним розлучиться? А прокляття? Що, як воно не вигадка, а Марі-Лор передасть камінь діду?

Але ж проклять не існує. Земля – це магма, континентальна кора й океан. Гравітація і час. Хіба ні? Вона стискає кулак, заходить у свою кімнату і кладе камінь назад у будиночок. Ставить на місце три планочки на даху. Повертає димар на дев’яносто градусів. Опускає будиночок собі в кишеню.

Далеко за північ настає розкішний приплив; велетенські хвилі розбиваються об підніжжя фортечних мурів; море зелене, насичене киснем, укрите сіткою бурхливих, пінявих, залитих місячним світлом хвиль. Марі-Лор виринає зі сну й чує, як Етьєн стукає у двері її спальні.

– Я йду з дому.

– Котра година?

– Майже світанок. Я лише на годинку.

– Чому тобі треба йти?

– Краще тобі не знати.

– А як же комендантська година?

– Я хутко. – І це каже її дід, який за чотири роки їхнього знайомства нічого не робив хутко.

– А що, як почнеться бомбардування?

– Уже майже світанок, Марі-Лор. Я маю йти, доки ще темно.

– Вони цілитимуть у будинки, діду? Коли прийдуть.

– Ні.

– Це швидко закінчиться?

– Не встигнеш й оком змигнути. Спи, Марі-Лор, а коли прокинешся, я вже буду вдома. Ось побачиш.

– Можна, я тобі трохи почитаю, раз прокинулася? Ми вже так близько до закінчення.

– Коли я повернуся, почитаємо. Закінчимо книжку разом.

Вона намагається заспокоїти думки, уповільнити дихання. Намагається не думати про будиночок, що тепер лежить у неї під подушкою, і страшний тягар у ньому.

– Етьєне, – шепоче Марі-Лор, – ти коли-небудь шкодував, що ми сюди приїхали? Що наче звалилися на голову, і тобі з мадам Манек довелося за мною наглядати? Ти коли-небудь почувався так, наче я принесла у твоє життя прокляття?

– Марі-Лор, – відповідає він без вагання. Етьєн стискає її руку обома долонями. – Ти найкраще, що було в моєму житті.

Етьєн почувається незвично добре, вийшовши надвір; він почувається сильним. Він радий, що мадам Руель доручила йому це останнє завдання. Він уже передав координати однієї зенітної батареї – гармати, що стоїть на фортечному мурі позаду «Бджолиного готелю». Йому лише треба визначити місце розміщення ще двох. Знайти дві відомі точки – він вибере соборний шпиль і сусідній острів Птіт-Бе, а тоді вирахувати координати третьої, невідомої. Простий трикутник. Йому є на що відволіктися від своїх привидів.

Він звертає на рю д’Естре, огинає коледж, прямує до алеї за «Готель-Дью». Ноги в нього як у молодості, легка хода. Навколо ні душі. Десь за туманом встає зоря. Передсвітанкове місто тепле, запашне й сонне, будинки по обидва боки вулиці здаються майже нематеріальними. На якусь мить у нього таке відчуття, наче він іде проходом широкого вагона потяга, у якому всі інші пасажири сплять, і цей потяг плавно їде крізь темряву в бік міста, всипаного вогнями: сяйливі арки, мерехтливі башти, розквітлі феєрверки.

Коли він наближається до темного валу фортечних мурів, із чорноти до нього шкутильгаючи підходить чоловік в однострої.

Марі-Лор прокидається під безперервні постріли важкої артилерії. Вона перетинає сходовий майданчик, відчиняє гардероб і через сорочки, що в ньому висять, кінчиком ціпка дістає до дверей у задній його стінці й тричі стукає. Тиша. Потім вона спускається на п’ятий поверх й стукає у двері Етьєнової кімнати. Його ліжко порожнє й холодне.

Його немає ні на другому поверсі, ні на кухні. Гвіздочок за дверима, на який мадам Манек мала звичку вішати ключі, порожній. І черевиків немає теж.

« Я лише на годинку ».