Энтони Дорр - Все те незриме світло

Фолькгаймер повільно вдихає. Він не ворушиться.

– Вона користується тим передавачем, який ми мали б знайти. Я його знайшов. Кілька тижнів тому. Казали, що то була мережа учасників руху Опору, але насправді – лише старий і дівчина.

Фолькгаймер не відповідає.

– Тобі це було відомо від початку, правда? Що я знав?

Напевно, Фолькгаймерові не чути Вернера крізь навушники.

– Вона все повторює: «Поможіть мені». Вона кличе свого батька, свого діда. Вона каже: «Він тут. Він уб’є мене».

Зруйнована будівля над ними здригається, і в темряві Вернерові здається, що він на глибині двадцяти метрів ув’язнений на «Наутилусі», по корпусу якого шмагають мацаки десятка розлютованих морських чудовиськ. Він знає, що передавач має бути близько до даху. Близько до вибухів.

– Я врятував її, тільки щоб почути, як вона загине.

Фолькгаймер ніяк не виявляє того, що зрозумів Вернера. Покинув цей світ чи вирішив покинути: хіба велика тут різниця? Вернер забирає навушники й сидить серед пилу біля батареї.

« Його помічник , – читає вона далі, – люто бився з іншими чудовиськами, що виповзали збоку «Наутилуса». Екіпаж люто боровся з ними, пустивши в хід сокири. Канадець, Консель і я всаджували нашу зброю в м’ясисту масу спрутів. Сильний запах мускусу наповнив повітря ».

Етьєн благав наглядачів, сторожа форту, десятки інших в’язнів. «Моя онука, моя двоюрідна онука, вона сліпа, вона сама…» Він запевняв, що йому шістдесят три, а не шістдесят, що його документи конфіскували незаконно, що він не учасник руху Опору; на ватяних ногах став він перед черговим фельдфебелем і, затинаючись, вимовляв кілька насилу стулених докупи фраз німецькою: « Sie müssen mich helfen!», «Meine Nichte ist herein dort! », [65] Ви маєте мені допомогти! Там моя двоюрідна онука! але фельдфебель знизав плечима, як і решта, й оглянувся на місто, що горіло на протилежному березі, наче кажучи: «Що тут можна вдіяти?»

Коли ж заблукалий американський набій поцілив у форт і в приміщенні для боєприпасів застогнали знесені туди поранені, а мертвих поховали під камінням трохи вище від лінії припливу, Етьєн перестав розмовляти.

Приплив то накочується, то відступає. Останні сили Етьєн витрачає на те, щоб приборкати у своїй голові шум. Іноді йому майже вдається переконати себе в тому, що крізь задимлені кістяки будинків уздовж узбережжя він бачить дах свого дому. Йому майже вдається переконати себе, що той стоїть. Але потім той знову зникає, затягнутий димом.

Ні подушки, ні ковдри. Нужник – як у жахіттях. Годують із перебоями – їжу приносить дружина наглядача з цитаделі під час відпливу через чотиристаметрову кам’яну доріжку, тимчасом як у неї за спиною в місті вибухають бомби. Харчів завжди мало. Етьєн відволікає себе фантазіями про втечу. Перелізти через стіну, пропливти кількадесят сотень метрів, подолати прибережні хвилі. Щодуху пробігти через замінований пляж до котрихось із замкнених воріт. Нісенітниця.

Тут, у форті, в’язні бачать вибухи раніше, ніж чують їх гуркіт. У попередню війну Етьєн знав артилеристів, які могли подивитися в бінокль і визначити, куди поцілила бомба за кольором викинутого в повітря фонтану. Сірий означав камінь. Брунатний – землю. Рожевий – людей.

Він заплющує очі. Згадує години в книгарні мосьє Ебрара під світлом від лампи, де він уперше в житті слухав радіо. Як вилізав на крилас в соборі, щоб послухати голос Анрі, який злітав до стелі. Згадує тісні ресторанчики з вітражними вікнами й обшитими льоном стінами, куди батьки водили їх вечеряти; вілли корсарів із різьбленими поясками, доричними колонами й золотими монетами, умурованими в стіни; фасади зброярень і корабелень, міняйлів та господарів постоялих дворів, напис, який Анрі любив видряпувати на каменях фортечних мурів: «Швидше б звідси поїхати, ненавиджу це місце». Він згадує будинок Лебланів, свій дім! Високий і вузький, із гвинтовими сходами, схожими на закручену мушлю, де крізь стіни час від часу прослизав привид його брата, де жила й померла мадам Манек, де не так давно вони з Марі-Лор умощувалися на тахті й удавали, що летять над гавайськими вулканами, над захмареними лісами Перу, де лише тиждень тому вона сиділа на підлозі, схрестивши ноги, й читала йому про добування перлин біля узбережжя Цейлону, про капітана Немо й Аронакса у водолазних костюмах, про імпульсивного канадця Неда Ленда, що збирався увіткнути гарпуна в акулячий бік… Тепер усе це охоплене полум’ям. Усе, що зберігає його спогади.