Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Es-tu lа ? – питає він.

Він – привид. Він із якогось іншого світу. Він Papa , мадам Манек, Етьєн; у ньому нарешті повернулися всі, хто її покинув. Він гукає через фальшиву задню стінку гардероба: «Я тебе не вбиваю. Я тебе чую. По радіо. Тому й прийшов». Він змовкає, дошукуючись слів французькою. «Пісня, «Місячне світло». Вона майже всміхається.

Усі ми народжуємося з єдиної клітини, меншої за пилинку. Набагато меншої. Ділення. Множення. Додавання й віднімання. Матерія переходить із рук у руки, атоми міняються місцями, молекули обертаються, склеюються білки, пластосоми віддають накази про окиснення; ми зароджуємося з мікроскопічного електричного рою. Легені, мозок, серце. Через сорок тижнів шість трильйонів клітин стискаються в материнських родових шляхах, і ми заходимося криком. А тоді за нас береться світ.

Марі-Лор відсовує фальшиву панель. Вернер бере її за руку й допомагає вилізти. Її ноги стають на підлогу дідової кімнати.

– Mes souliers , [68] Мої туфлі ( фр .). – каже вона. – Я не змогла знайти свої туфлі.

Дівчина сидить у кутку й майже не рухається, кутаючи коліна в пальто. Як вона підігнула під себе ноги, як вона змахує руками – Вернер сподівається все це ніколи не забути.

На сході бухкають гармати: цитадель знову бомбардують, а вона відстрілюється.

Його долає виснаження. Він говорить французькою:

– Буде… як це називається… Waffenruhe . Перерва в бою. Опівдні. Щоб люди могли вийти з міста. Я можу тебе вивести.

– Ти точно знаєш, що це правда?

– Ні, – відповідає Вернер. – Точно не знаю.

Він змовкає. Оглядає свої штани, запилену куртку. Уніформа робить його спільником усього, що ця дівчина ненавидить.

– Там є вода. – Він іде в іншу кімнату і, не дивлячись на фон Румпелеве тіло на її ліжку, забирає звідти друге відро. У ньому зникає вся її голова, а худезні руки обіймають його з боків. – Ти дуже хоробра.

– Як тебе звати? – питає Марі-Лор і опускає відро. Після його відповіді вона продовжує: – Коли я втратила зір, Вернере, люди казали, що я хоробра. Коли мій батько поїхав, люди казали, що я хоробра. Але це не хоробрість, я просто не маю вибору. Я прокидаюся і живу своїм життям. Хіба ти робиш не так?

– Уже декілька років – ні. Але сьогодні – сьогодні, напевно, так.

Дівчина без окулярів, а без них її зіниці білі, наче молоко, але, на його подив, вони його не бентежать. Вернер згадує вислів фрау Елени: « belle laide» . Красиво бридка.

– Який нині день? – питає Марі-Лор.

Хлопець роззирається навкруги. Обгорілі фіранки, закопчена стеля, картон, яким було закрите вікно, відхилився, і з-за нього ллється бліде передсвітанкове світло.

– Не знаю. Зараз ранок.

Над будинком просвистує набій. «Усе, що я хочу, – сидіти й сидіти тут із нею», – думає він. Але десь вибухає набій, будинок скрипить, і Вернер каже:

– Тут був чоловік, що користувався твоїм передавачем. Який читав лекції про науку. Коли я був малий, ми із сестрою любили їх слухати.

– То був голос мого діда. Ти його чув?

– Багато разів. Ми любили ці передачі.

У вікні світиться. Повільне жовтувате ранкове світло просочується в кімнату. Усе таке тимчасове й стражденне, невизначене. Бути тут із Марі-Лор – у цій кімнаті, високо над землею, а не в підвалі, – як бальзам на його душу.

– Я з’їла б шинки.

– Що?

– Я могла б з’їсти цілу свиню.

Вернер усміхається.

– Я міг би з’їсти цілу корову.

– Жінка, яка колись тут жила, кухарка, готувала найсмачніші омлети у світі.

– Коли я був малий, – каже він або ж сподівається, що каже саме це, – ми ходили збирати ягоди біля річки Рур. Удвох із сестрою. Іноді знаходили ягоди завбільшки з великий палець.

Дівчина заповзає в гардероб, піднімається по драбині й повертається з прим’ятою бляшанкою.

– Тобі видно, що там?

– Наклейки немає.

– Її й не було.

– Це щось їстівне?

– Відкриймо й перевіримо.

Одним ударом цеглини Вернер проколює кришку бляшанки кінчиком ножа. Він відразу ж відчуває запах – аромат такий солодкий, такий неймовірно солодкий, що він мало не зомлів. Як це називається французькою? Pкches. Les pкches.

Дівчина нахиляється вперед; здається, що, коли вона нюхає, веснянки на її щоках яскравішають.

– Ми з’їмо їх разом, – усміхається вона. – За те, що ти зробив.

Він заганяє ножа вдруге, проводить ним навколо обідка, відгинає кришку.

– Обережно, – застерігає Вернер і передає бляшанку.