Энтони Дорр - Все те незриме світло

Марі-Лор умочає два пальці й дістає вологу, м’яку, слизьку скибку. А потім він робить те саме. Смак у того першого персика розкішний. Сонце на язиці.

Вони їдять. Випивають сироп. Вичищають банку до останньої дрібки.

Які дива в цьому будинку! Вона показує йому передавач на горищі: подвійний акумулятор, старомодний електричний грамофон, антену з ручним керуванням, яку можна піднімати й опускати вздовж димаря за допомогою вигадливої системи важелів. Навіть платівку, на якій, за її словами, записаний голос її діда, наукові лекції для дітей. А які книжки! Нижні поверхи вкриті книжками: Беккерель, Лавуазьє, Фішер – вистачить на все життя. От би провести десять років у цьому вузькому високому будинку, відгородженому від світу, вивчати його секрети, читати його книжки й дивитися на цю дівчину.

– Як думаєш, – питає він, – капітан Немо вижив у тому чорториї?

Марі-Лор сидить на майданчику на п’ятому поверсі у своєму завеликому пальто, наче чекає потяга.

– Ні, – відказує вона. – Так. Не знаю. Напевно, так і має бути, хіба ні? Щоб ми сумнівалися. – Вона нахиляє голову. – Він був безумець, але все одно мені хочеться, щоб він вижив.

У кутку кабінету її діда, у безладній купі книжок, він знаходить примірник «Птахів Америки». Перевиданий, і близько не такий великий, як той, що він бачив у Фредеріковій вітальні, але все одно приголомшливий: чотириста тридцять п’ять гравюр. Він виносить його до сходів.

– Твій дід тобі це показував?

– Що це?

– Пташки. Пташки, пташки, пташки.

Надворі туди-сюди літають набої.

– Ми маємо спуститися нижче, – говорить вона.

Але якусь мить вони не ворушаться.

Куріпка каліфорнійська.

Баклан звичайний.

Пелікан великий.

Вернер і досі бачить Фредеріка, що стоїть на колінах біля вікна, притиснувши носа до скла. Маленька сіра пташка скаче з гілки на гілку. « На вигляд непоказна, правда ?»

– Можна я візьму собі сторінку?

– Звісно. Ми скоро підемо, так? Коли стане безпечно?

– Опівдні.

– Звідки ми знатимемо, що вже час іти?

– Вони перестануть стріляти.

Небо кишить літаками. Десятки й десятки літаків. Вернера б’ють дрижаки. Марі-Лор веде його на перший поверх, де все вкрите шаром сажі й попелу завтовшки з палець. Він прибирає з дороги перекинуті меблі, відчиняє люк, і вони спускаються в погріб. Десь над ними тридцять бомбардувальників скидають свій вантаж, і Вернер із Марі-Лор відчувають, як здригається земля, відзвук вибухів долинає з іншого берега річки.

Чи міг би він якимось дивом тут залишитися? Чи могли б вони ховатися тут аж до кінця війни? Доки армії маршуватимуть туди-сюди в них над головою, доки все, що їм залишиться, – це відчинити люк, відкинути каміння й стати серед руїн, на які перетворився будинок біля моря? Доки він зможе переплести її пальці зі своїми й вивести її на сонячне світло? Заради цього він пішов би куди завгодно, витримав би будь-що. За рік, три, десять Франція й Німеччина будуть не такі, як тепер; вони зможуть покинути будинок і піти до туристичного ресторанчика, замовити простий обід на двох і з’їсти його в мовчанні, у тому затишному мовчанні, яке розділяють закохані.

– Ти знаєш, чому він сюди прийшов, – лагідно питає Марі-Лор, – той чоловік нагорі?

– Через радіо? – ще не встигши договорити, він замислюється.

– Може бути, – відказує вона. – Може, через радіо.

За хвилину вони вже сплять.

Через відчинений люк у погріб потрапляє плямисте літнє світло. Можливо, сонце вже звернуло з полудня. Гармати мовчать. Доки його серце робить кілька ударів, Вернер дивиться, як вона спить.

Далі вони кидаються поспіхом збиратися. Йому не вдається знайти туфлі, які вона просила, але він знаходить пару чоловічих черевиків у шафі й допомагає їй взутися. Поверх своєї уніформи він натягує Етьєнові твідові штани, а також сорочку із задовгими рукавами. Якщо вони наштовхнуться на німців, він говоритиме лише французькою, скаже, що допомагає їй вибратися з міста. Якщо зустрінуть американців, він назветься дезертиром.

– Десь має бути пункт збору, – припускає Вернер, – куди зводитимуть біженців, – однак він не певний, що все правильно сказав. Він знаходить білу наволочку в перекинутій шухляді й запихає їй у кишеню. – Коли настане час, підніми це якомога вище.

– Постараюся. А де мій ціпок?

– Ось.

Вони затримуються в передпокої, вагаючись. Ніколи не знаєш, що чекає за дверима. Він згадує душну танцювальну залу, де чотири роки тому складав іспит: драбину, прибиту до стіни, червоний прапор з білим колом і чорною свастикою, на який дивився з висоти. Нічого не залишається, крім як ступити уперед. Стрибнути.