Энтони Дорр - Все те незриме світло

Від гардероба до дверей кімнати Анрі, а звідти – до дверей її спальні приблизно двадцять один крок. Вона піднімає з підлоги ніж і порожню бляшанку й кладе їх до кишень. Тихесенько спускається сімома щаблями й довго сидить, притулившись спиною до задньої стінки гардероба. Прислухається й прислухається. Маленький дерев’яний будиночок штрикає їй під ребра, коли вона нахиляється. Чи якась подоба Марі-Лор теж чекає на його крихітному горищі, прислухаючись? Чи та крихітна її копія відчуває таку саму спрагу?

Єдиний звук, який вона чує, – це барабанний стукіт дощу, що перетворює Сен-Мало на багнюку.

Але це може бути й хитрість. Може, він почув, як вона відкривала бляшанку квасолі, шумно спустився вниз, а тоді тихо піднявся назад і тепер стоїть біля гардероба, наставивши пістолета.

Святий наш Боже, милосердя твоє – це очисний вогонь.

Вона прикладає долоні до стінки й відсуває вбік панель. Сорочки зачіпають її обличчя. Вона торкається внутрішньої поверхні дверей і штовхає одну панель.

Пострілу не чути. Нічого не відбувається. Тепер за вибитим вікном дощ поливає охоплені вогнем будинки з таким звуком, наче хвилі перекочують гальку. Марі-Лор стає на підлогу колишньої спальні її діда й уявляє його – допитливого хлопця з блискучим волоссям, від якого пахне морем. Він любить ігри, тямовитий, сповнений енергії; він бере її за одну руку, а Етьєн – за іншу; будинок стає таким, яким він був п’ятдесят років тому: гарно вбрані батьки хлопчиків сміються внизу, кухарка лущить устриць на кухні; мадам Манек, молода служниця, яка щойно приїхала з передмістя, співає, стоячи на драбині й витираючи пил із люстри…

Papa , ти мав ключі від усього на світі.

Хлопці ведуть її у коридор. Вона проходить повз ванну.

У її спальні досі відчутний запах німця, схожий на запах ванілі. Коли принюхатися, то відчувається сморід гнилизни. Окрім дощу й власного пульсу, що гупає у скронях, їй більше нічого не чути. Вона опускається на коліна так безшумно, як може, й обмацує щілини між мостинами. Звук, із яким її пальці наштовхуються на відро, здається гучнішим за соборний дзвін.

Дощ дріботить об дах і стіни. Падає краплями за вікном без скла. Навколо неї розкладені її камінці й мушлі. Модель, зроблена батьком. Її клаптикова ковдра. Напевно, десь там стоять її черевики.

Вона опускає обличчя, і її губи торкаються водяної поверхні. Кожен ковток здається таким гучним, як вибух набою. Один, три, п’ять; вона глитає, вдихає, глитає, вдихає. У відрі ціла її голова.

Дихає. Помирає. Мріє.

Це він заворушився? Він унизу? Він повертається нагору?

Дев’ять, одинадцять, тринадцять, вона напилася. Навіть забагато – живіть розтягується, булькає. Вона опускає бляшанку у відро й наповнює її. Тепер треба безшумно повернутися. Не вдарившись об стіну, об двері. Не спіткнувшись, не вихлюпнувши воду. Вона обертається й починає повзти, тримаючи в лівій руці бляшанку.

Марі-Лор доповзає до дверей своєї кімнати, а тоді чує німця. Він за три чи чотири поверхи під нею, обшукує одну з кімнат; вона чує звук, із яким наче ящик із деталями скидають на підлогу. Деталі підстрибують, висипаються, котяться.

Вона постягає праву руку й тут, просто у дверях, знаходить щось велике, квадратне, тверде й укрите тканиною. Її книжка! Роман! Лежить у неї на шляху, наче туди її для неї поклав батько. Напевно, це німець скинув її з ліжка. Вона якомога тихіше піднімає її й пригортає до грудей.

Чи вдалося б їй спуститися вниз?

Прослизнути повз нього й вийти на вулицю?

Але вода вже заповнює її капіляри, покращує кровообіг; вона вже думає зосередженіше. Їй не хочеться померти; вона вже занадто ризикує. Навіть якщо якимось дивом їй і вдасться прослизнути повз німця, ніхто не може гарантувати, що назовні їй буде безпечніше, ніж у будинку.

Вона доповзає до сходового майданчика. До порога спальні свого діда. Намацує собі шлях у гардероб, заповзає у відчинені двері й обережно зачиняє їх за собою.

Набої просвистують у них над головами, струшуючи підвал, мов прохідні вантажні потяги. Вернер уявляє американських артилеристів: коригувальників вогню з оптичними приладами, установленими на каменях, танкових гусеницях чи огорожі готелю; стрільців, що вираховують швидкість вітру, висоту підняття цівки, температуру повітря; радіоінженерів із притиснутими до вух телефонними слухавками, що називають координати цілей.

– На три градуси правіше, відстань та сама.