Энтони Дорр - Все те незриме світло

Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

Вільною рукою вона розгортає книжку в себе на колінах. Пальцями знаходить рядки. Підносить мікрофон до губ.

Зранку четвертого дня перебування в полоні під рештками «Бджолиного готелю» Вернер слухає полагоджений трансивер, крутячи ручку туди-сюди, коли просто у його здорове вухо дівчачий голос каже: « О третій годині ночі я прокинувся від якогось страшного струсу ». Він думає: «Це від голоду, від гарячки, це я уявляю, це мій розум витворює зі статики слова…»

Дівчина продовжує: «Я піднявся на постелі і став прислухатися, аж раптом мене відкинуло на середину каюти».

Вона говорить тихою, добре артикульованою французькою; у неї акцент чіткіший, ніж у фрау Елени. Він притискає навушник до вуха. «Очевидно, «Наутилус» на щось наштовхнувся і дав сильний крен».

Вона чітко вимовляє «р» і розтягує «с». Здається, з кожним складом її голос просочується глибше й глибше у його мозок. Молодий, дзвінкий, заледве голосніший за шепіт. Якщо це галюцинація, хай вона не закінчується.

«Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по «Наутилусу», що стояв на місці під водою. Потім вона ковзнула по його корпусу, з нездоланною силою підняла його, витиснула догори, у менш щільний шар води, де «Наутилус» і лежить, нахилившись набік».

Він чує, як вона язиком змочує піднебіння. «Але хто знає, чи не зіштовхнемося ми до цього часу з верхньою частиною суцільної криги і чи не будемо ми затиснуті між двома величезними крижинами?» Знову виринають перешкоди, загрожуючи змити дівчачий голос, і він відчайдушно намагається з ними боротися; він хлопчик, що сидить біля вікна на горищі, чіпляється за сон, який не хоче лишати, але Юта поклала долоню йому на плече й пошепки його будить.

«Як я і говорив, ми знаходилися серед води, але обабіч, усього в десяти метрах, здіймалися крижані стіни».

Раптом вона припиняє читати й чується тріскотіння перешкод. Коли вона продовжує, її голос стає швидким шипінням: «Він тут. Він просто піді мною».

Передача переривається. Він крутить ручку, перемикає частоти – нічого. Знімає навушники й у суцільній темряві рухається туди, де сидить Фолькгаймер, і хапає, як йому здається, його за руку.

– Я дещо почув. Будь ласка…

Фолькгаймер не рухається, наче зроблений із дерева. Вернер смикає його щосили, але він замалий, заслабкий – його запал зникає, щойно з’явившись.

– Годі, – звучить Фолькгаймерів голос із темряви. – Нічого з цього не вийде.

Вернер сідає на підлогу. Десь у руїнах над ними нявчать коти. Голодні. Як і він. Як і Фолькгаймер.

Один із хлопців із Шульпфорти якось розповів Вернерові про перегони в Нюрнберзі: океан транспарантів та прапорів, казав він, натовпи хлопців під ліхтарями, і сам фюрер на престолі за кілометр від глядачів, прожектори освітлюють колони в нього за спиною, атмосфера перенасичена важливістю, злістю й правильністю. Ганс Шильцер від цього шаленіє, Геріберт Помсель від цього шаленіє, кожен хлопець у Шульпфорті від цього шаленіє, і єдиною людиною у Вернеровому житті, здатною бачити крізь всю цю театральщину, виявилася його молодша сестра. Як? Як Юті вдавалося так багато розуміти про те, як влаштований світ? Тоді як він розумів так мало.

«Але чи можна було ручатися за те, що ми зараз не наштовхнемося на верхній шар торосів і не будемо розчавлені між двома поверхнями крижаних масивів?»

«Він тут. Він просто піді мною».

Зроби щось. Врятуй її .

Але Бог – це лише біле холодне око, півмісяць, що висить над димом і блимає, блимає, тоді як місто поволі перетворюється на пил.

У кузові «Опеля» Фолькгаймер уголос читає Вернерові листа від Юти. Аркуш, на якому він написаний, у велетенських Фолькгаймерових лаписьках здається мало не клаптиком.

«…Ага, а ще гер Зідлер, що завідує шахтами, надіслав тобі записку, щоб привітати з успіхом. Він каже, що тебе помітили. Це означає, що ти можеш приїхати додому? Ганс Пфеферінг просив переказати тобі, що «сміливого куля не зачепить», однак, на мою думку, це погана порада. У фрау Елени зуби вже не так сильно болять, але їй не можна палити, а це робить її дратівливою, я казала тобі, що вона почала палити?…»

З-над Фолькгаймерового плеча, крізь тріснуте заднє вікно автомобільного кузова, Вернер дивиться, як рудоволоса дівчинка в оксамитовому плащику летить за два метри від землі. Вона пролітає повз дерева й дорожні знаки, схиляючись убік на поворотах; як і від місяця, від неї немає куди подітися.