Энтони Дорр - Все те незриме світло

Нойман Перший веде «Опель» на захід. Вернер скручується клубочком під лавкою в кузові й не ворушиться годинами, закутаний у ковдру, відмовляючись від чаю і від консервованого м’яса, доки летюча дитина не відпускає його й на мить. Мертве дівчатко в небі, мертве дівчатко у вікні, мертве дівчатко просто поряд із ним. Двоє вологих очей і третє око від кулі більше не блимають.

Їхнє авто підстрибує на дорогах, їдучи через маленькі зелені міста, де підстрижені дерева тягнуться вздовж сонних каналів. Двоє жінок на велосипедах з’їжджають із дороги й здивованими поглядами проводжають вантажівку – диявольську машину, що приїхала шкодити їхньому місту.

– Франція, – каже Бернд.

Бані вишневих гілок пропливають над головою, набубнявілі пуп’янками. Вернер прочиняє задні двері й звішує ноги з заднього бампера. Його п’яти мало не торкаються дороги, що пропливає внизу. По траві качається кінь; п’ять білих хмар оздоблюють небо.

Вони висаджуються в місті, що називається Епернй. Власник готелю приносить вино, курячі ніжки й бульйон, який Вернерові вдається не виблювати. Люди за столом розмовляють тією ж мовою, якою до нього в дитинстві шепотіла фрау Елена. Ноймана Першого відправляють по бензин, а Нойман Другий дискутує з Берндом про те, чи справді коров’ячі тельбухи використовувалися як надувні камери в дирижаблях часів Першої світової війни. Троє хлопчиків у беретах виглядають із-за одвірка й поїдають Фолькгаймера великими очима. За ними шість розквітлих роменів у сутінках утворюють обриси мертвої дівчинки, а тоді знову стають квітками.

– Принести ще? – питає господар готелю.

Вернер не може похитати головою. У цю мить йому страшно опустити долоні – ану ж вони пройдуть просто крізь стіл.

Вони їдуть цілу ніч і зупиняються на світанні біля блокпосту на північному краєчку Бретані. Удалині бовваніє обнесена мурами цитадель Сен-Мало. Хмари – розкидані стрічки м’яких сірих і синіх барв, а під ними – такий самий океан.

Фолькгаймер показує черговому їхні документи. Не питаючи дозволу, Вернер вилізає з вантажівки й переступає через низький парапет, прямуючи на пляж. Він оминає декілька барикад і підходить до краю води. Праворуч від нього – смуга захисних перешкод, схожих на дитячі іграшки-коробочки з лялькою на пружині, – колючий дріт простягається щонайменше на півтора кілометра вздовж узбережжя.

На піску жодного сліду. Хвилястою лінією лежить галька й шматки водоростей. Видно трисусідні острови з низькими кам’яними фортецями; на причалі світиться зелений ліхтар. Чомусь це здається доречним – дійти до краю континенту, бачити перед собою лише море з його матовою поверхнею. Наче це й був той кінцевий пункт, до якого Вернер ішов, відколи поїхав із Цольферайна.

Він умочає долоню у воду й кладе пальці до рота, щоб відчути солоний смак. Хтось його гукає, але Вернер не обертається; понад усе йому хочеться стояти тут увесь ранок і дивитися, як під променями світла перекочуються хвилі. Вони вже волають: Бернд, а тоді Нойман Перший. Нарешті Вернер обертається й бачить, що вони махають, й обережно йде в бік «Опеля», оминаючи колючий дріт.

На нього дивляться з десяток людей. Вартові, жменька містян. Багато з них приклали долоні до рота.

– Дивися під ноги, хлопче! – кричить Бернд. – Там міни! Ти що, не бачив знаків?

Вернер залізає в кузов і схрещує руки на грудях.

– Зовсім звихнувся? – питає Нойман Другий.

Кілька душ, яких вони бачать у старому місті, притискаються спинами до стін, щоб пропустити побитий «Опель». Нойман Перший зупиняється навпроти чотириповерхової будівлі зі світло-блакитними віконницями.

– Kreiskommandantur, [57] Районна комендатура ( нім .). – оголошує він. Фолькгаймер іде всередину й повертається разом із полковником у польовому однострої: мундир райхсверу, широкий ремінь, високі чорні чоботи. Слідком за ним – двоє ад’ютантів.

– Ми вважаємо, що тут діє ціла мережа, – доповідає один ад’ютант. – Після закодованих числових послань вони передають оголошення: про народження, хрещення, заручини й смерті.

– А тоді лунає музика, майже завжди, – додає другий. – Що це означає – нам не відомо.

Полковник проводить двома пальцями вздовж своєї досконалої лінії підборіддя. Фолькгаймер дивиться на нього, а тоді на його помічників так, наче переконує засмучених дітей у тому, що якась несправедливість буде виправлена.

– Ми знайдемо їх, – обіцяє він. – Це не забере багато часу.