Энтони Дорр - Все те незриме світло

Райнгольд фон Румпель відвідує лікаря в Нюрнберзі. «Пухлина в горлі, – повідомляє лікар, – уже діаметром чотири сантиметри. Пухлину в тонкій кишці виміряти важче».

– Три місяці, – виносить вирок лікар. – Може, чотири.

Годину по тому фон Румпель приходить у гості на вечерю. Чотири місяці. Сто двадцять світанків, ще сто двадцять разів йому треба буде примусити своє зболене тіло встати з ліжка і вбратися в уніформу. Офіцери за столом обурено обговорюють інші числа: восьмий та п’ятий підрозділи німецької армії відступають на північ через усю Італію, а десятий, певно, перебуває в оточенні. Можливо, вони втратять Рим.

Скільки солдатів?

Сто тисяч.

Скільки одиниць машинерії?

Двадцять тисяч.

Подають печінку. Кубики, посипані сіллю й перцем, скупані в багряній підливці. Коли тарілки забирають, фон Румпель віддає свою, повну неторканої страви. Три тисячі чотириста марок – це все, що в нього залишилося. І три крихітні діаманти, які він тримає в конверті у своєму портфелі. Кожен, напевно, десь із карат.

Якась жінка за столом із захватом розповідає про перегони хортів, про швидкість і збудження , яке вона відчуває, коли на них дивиться. Фон Румпель простягає руку взяти круглу дужку своєї чашки з кавою, намагається приховати дрож. Офіціант торкається його руки.

– Вас до телефону. Із Франції.

Фон Румпель виходить крізь обертові двері на ватяних ногах. Офіціант ставить телефон на столик і йде геть.

– Пане фельдфебель? Це Жан Бриньон.

Це ім’я фон Румпелеві нічого не каже.

– У мене є інформація щодо замкаря. Ви ще питали про нього торік.

– Про Леблана.

– Так, про Даніеля Леблана. Пам’ятаєте про мого двоюрідного брата? Ви пропонували допомогу. Сказали, що як я щось дізнаюся, то ви йому допоможете.

Три кур’єри, двох знайдено, залишилося розгадати лише одну загадку. Фон Румпелеві мало не щоночі сниться богиня: полум’яне волосся, пальці-корені. Божевілля. Навіть зараз, доки він стоїть біля телефону, плющ обвиває його шию, залізає у вуха.

– Так, пам’ятаю. Що ви з’ясували?

– Леблана звинувачено в змові, щось пов’язане з якимсь шато в Бретані. Арештували в січні 1941 року після сигналу від місцевого. При ньому знайшли креслення й ключі-відмички. Його також сфотографували, коли він робив заміри в Сен-Мало.

– У якому він таборі?

– Я не зміг цього дізнатися. Система досить складна.

– А хто інформатор?

– Малонець на прізвище Левіт. На ім’я Клод.

Райнгольд замислюється. Сліпа донька, квартира на рю де Патріарш. Порожня від червня 1940 року, відколи Національний музей природничої історії оплачує оренду. Куди б він подався, якби мав кудись утекти? Якби мав із собою щось цінне? Якби мав вести з собою сліпу доньку? Нащо їхати в Сен-Мало? Хіба що там живе хтось, кому можна довіряти.

– Мій брат, – нагадує Жан Бриньон. – Ви допоможете моєму брату?

– Дуже вам дякую, – відповідає фон Румпель і кладе слухавку.

Останні дні травня 1944 року в Сен-Мало схожі Марі-Лор на останні дні травня 1940 року в Парижі: такі ж довгі й ароматні. Наче все живе поспішає жити, перш ніж настане катастрофа. Повітря дорогою до пекарні мадам Руель пахне їй миртою, магнолією і вербеною; лоза гліцинії вибухнула квітом; скрізь навкруги висять аркади й завіси висних квітів.

Вона рахує дощові риштаки: на двадцять першому проходить повз крамницю м’ясника, чує, як вода зі шланга ллється на кахлі; на двадцять п’ятому вона біля пекарні. Кладе продуктовий купон на прилавок.

– Одну просту хлібину, будь ласка.

– Як поживає твій дід? – слова ті самі, але голос у мадам Руель інакший. Збуджений.

– У нього все гаразд, дякую.

І тут мадам Руель робить те, чого ніколи раніше не робила, – вона простягає руки над прилавком і кладе свої білі від борошна долоні на щоки Марі-Лор.

– Яка ти дивовижна дитина!

– Ви плачете, мадам? Щось негаразд?

– Усе чудово, Марі-Лор, – долоні зникають, перед нею з’являється хлібина – важка, тепла, більша, ніж завжди. – Скажи дідові, що час настав. Русалки вже вибілили коси. [58] Закодоване послання по радіо Бі-Бі-Сі, адресоване силам французького руху Опору, про початок висадки союзницьких військ. – Прим. ред.

– Які русалки, мадам?

– Вони скоро прийдуть, люба. Десь на цьому тижні. Простягни руки.

Із протилежного боку прилавка мадам дає їй вологу, холодну капустину завбільшки з гарматне ядро. Марі-Лор заледве вдається запхнути її в наплічника.