Энтони Дорр - Все те незриме світло

Мовчазні, уважні, спокійні.

Обман зору.

Відверніться, обличчя.

У чорноті він повзе у бік Фолькгаймера – близькість велетенського коліна його друга в темряві заспокоює Вернера. Поряд із ним – гвинтівка. Десь далі – тіло Бернда.

– Ти коли-небудь чув, що про тебе розказували? – питає Вернер.

– Хто?

– Хлопці в Шульпфорті.

– Дещо чув.

– Тобі це подобалося – бути Велетнем? Знати, що всі тебе бояться?

– Не так і приємно, коли весь час питають, якого ти зросту.

Десь над землею вибухає набій. Десь там, нагорі, горить місто, вирує море, рачки ворушать тонкими вусиками.

– То якого ти зросту? – Фолькгаймер пирхає один раз, його сміх різкий, схожий на гавкіт. – Думаєш, Бернд слушно казав про гранати?

– Ні, – відповідає Фолькгаймер, у його голосі з’являється тривога. – Вони нас уб’ють.

– Навіть якщо зробити барикаду?

– Нас розчавить.

Вернер намагається роздивитися голови в темряві з протилежного боку підвалу. Якщо не гранати, тоді що? Невже справді Фолькгаймер вірить у те, що хтось прийде і врятує їх? Що вони заслуговують порятунку?

– То що, ми просто чекатимемо?

Фолькгаймер мовчить.

– Скільки ще?

Коли зовсім сяде акумулятор, американська одинадцятивольтна батарейка в приймачі-передавачі має протриматися один день. Або можна її вставити у Фолькгаймерів ліхтар. Батарейка дасть їм ще один день статики. Або ще один день світла. Але щоб вистрілити з гвинтівки, світла їм не треба.

У фон Румпеля перед очима багряна бахрома. Напевне, щось не так із дозою морфію, мабуть, він ужив його забагато. Або ж хвороба прогресує й вплинула на зір.

Крізь вікно залітає попіл, мов сніг. Уже світанок? Чи це світіння пожежі? Простирадла просочені потом, уніформа така мокра, наче він плавав, доки спав. На язиці – присмак крові.

Фон Румпель підповзає до краю ліжка й дивиться на модель. Він обшукав кожен її сантиметр. Розтрощив один край на друзки товстим кінцем пляшки з-під вина. Будівлі на ній переважно порожні – шато, собор, ринок, але нащо розбивати їх усі, якщо бракує лише одного, саме того будинку, який йому потрібен?

Там, у цьому покинутому місті, здається, усе горить і розвалюються, але тут, перед ним, у мініатюрному світі все навпаки – місто ціле, але будинку, у якому він тепер, нема.

Могла дівчина забрати його із собою, коли тікала? Могла. У діда його не було, коли того відправили до форту Насьональ. Старого добре обшукали; у нього із собою не було нічого, крім документів, – Райнгольд у цьому впевнився.

Десь стіна розсипається на шматки – на землю падає тонна цегляної кладки.

Те, що цей будинок стоїть, тоді як стільки інших знищено, – це вже доказ. Камінь точно всередині. Фон Румпелеві лише треба його знайти, доки ще є час. Притиснути його до серця й чекати, коли богиня простягне свою вогненну руку й зцілить від недуги. Пропалить Райнгольдові шлях із цієї цитаделі, з цієї облоги, з цієї хвороби. Він урятується. Треба лише примусити себе підвестись із ліжка й продовжувати пошук. Шукати старанніше. Стільки часу, скільки треба. Розпотрошити цей будинок. Почати з кухні. Ще один раз.

Марі-Лор чує, як стогнуть пружини її ліжка. Чує, як німець шкандибає геть із її кімнати й спускається сходами. Це він іде? Здається?

Починається дощ. Тисячі крихітних крапель стукаються об дах. Марі-Лор стає на пальчики й притискає вухо до стелі. Слухає, як стікають краплі. Як там у цій молитві? У тій, що її мадам Манек читала собі під ніс, коли Етьєн її особливо засмучував?

Святий наш Боже, милосердя твоє – це очисний вогонь .

Вона має дисциплінувати свій розум. Увімкнути здогадливість і логіку. Як вчинив би її батько, як вчинив би великий морський біолог професор П’єр Аронакс Жуля Верна. Німець не знає про горище. Вона має камінь у кишені; вона має одну бляшанку з їжею. У цьому її перевага.

Дощ їй теж на руку – він хоч трохи загасить пожежі. Чи може вона якось зібрати дощової води й напитися? Пробити дірку в шифері? Як ще скористатися дощем? Наприклад, щоб замаскувати її кроки?

Вона точно знає, де стоять два поцинковані відра, – просто за дверима її кімнати. Вона може до них дістатися, може навіть занести одне сюди.

Ні, принести відро не вийде. Надто важко, надто шумно, у ньому ж хлюпатиметься вода. Але вона могла б до одного з них підійти й опустити в нього обличчя. Наповнити порожню бляшанку з-під квасолі.

Сама лише думка про те, що її губи припадуть до води, що кінчик її носа торкнеться водяної поверхні, викликає таку фізичну жагу, якої їй ще не доводилося відчувати; вона подумки пірнає в озеро, вода заливає їй вуха, рот, горло. Один ковток – і вона зможе думати ясніше. Вона чекає, доки батьків голос у її голові висловить незгоду, але дарма.