Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Ти сказала, що так її й не закінчила. Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

– Як?…

– Мосьє Ебрар, продавець книжок.

– Але ж нині нічого не дістанеш! І вони такі дорогі…

– У тебе тепер багато друзів у цьому місті, Марі-Лор.

Вона простягається на підлозі й розгортає першу сторінку.

– Я почну читати заново. Від самого початку.

– Чудово.

– Розділ перший, – читає вона. – Плавучий риф. « Рік 1866 ознаменувався дивовижною подією, яку, імовірно, пам’ятають ще багато хто …». [55] Тут і далі переклад І. Базилянської.

Вона проковтує перші десять сторінок, згадуючи цю історію: всесвітня зацікавленість міфічним морським чудовиськом, знаменитий морський біолог, професор вирушає в подорож у пошуках істини. Це таки чудовисько чи плавучий риф? Чи щось інше? Тепер на будь-якій сторінці Аронакс пірне за поруччя фрегата; невдовзі по тому він із канадським гарпунником Недом Лендом опиниться на субмарині капітана Немо.

За затуленим картоном вікном із неба платинової барви дощить. Голуб шкрябається об ринву й вуркоче. У воді біля порту осетер робить одне коло, мов срібний кінь, а тоді відпливає геть.

На Смарагдове узбережжя прибув новий командир гарнізону, полковник. Підтягнутий, розумний, діяльний. Нагороджений медалями за Сталінград. Носить монокль. Його незмінно супроводжує вродлива секретарка-перекладачка з Франції, яка, можливо, мала зв’язки з російською царською родиною.

Полковник має звичайну статуру й передчасну сивину, але щось у його манері та поставі примушує солдатів, що стоять перед ним, почуватися меншими за нього. Подейкують, що до війни він керував цілою автомобільною компанією. Що він людина, яка розуміє силу німецької землі, відчуває у своїх жилах биття її темної доісторичної сили. Що він ніколи не погодиться відступити.

Щоночі новий командир гарнізону розсилає телеграми з районного штабу в Сен-Мало. Серед шістнадцяти інших, надісланих 13 квітня 1944 року, є офіційне послання в Берлін.

= ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ВОРОЖІ РАДІОПЕРЕДАЧІ НА ЗАХОДІ ВІД КОТ-Д’АРМОР МИ ДУМАЄМО СЕН-ЛЮНЕР ЧИ ДІНАР ЧИ СЕН-МАЛО ЧИ КАНКАЛЬ = ЗВЕРТАЄМОСЯ ПО ДОПОМОГУ В ПОШУКУ Й ЗНЕШКОДЖЕННІ

Крапка, крапка, тире, тире, летить повідомлення дротами, що оперезали Європу.

На третій день після початку облоги Сен-Мало пополудні обстріл стихає, мовби артилеристи раптово поснули біля своїх гармат. Горять дерева, горять машини, горять будинки. Німецькі солдати в укриттях п’ють вино. Священик у шкільному підвалі кропить стіни святою водою. Двоє коней, збожеволілі від страху, вибивають двері гаражу, у якому їх зачинили, і мчать галопом між недогорілими будинками по Ґранд-рю.

Близько четвертої години хибно націлена американська польова гаубиця за три кілометри від міста вистрелює один набій. Він перелітає через міські мури й вибухає, влучивши в північний парапет форту Насьональ, де трьохсот вісімдесятьох французів тримають проти їхньої волі, не надавши достатнього захисту. Дев’ять помирають на місці. В одного з них при цьому в долоні затиснуті карти, якими він щойно грав у бридж.

Усі чотири роки, які Марі-Лор провела в Сен-Мало, дзвони на соборі святого Вікентія били щогодини. Однак тепер вони мовчать. Вона не знає, скільки часу провела в пастці горища, й навіть день зараз чи ніч. Час – штука порска: дай йому вислизнути раз, і вже ніколи не вдасться знову вхопити його за хвіст.

Спрага така гостра, що вона роздумує над тим, чи не вкусити себе за руку, аби напитися рідин, які там курсують.

Вона дістає бляшанки з їжею із кишень дідового пальта й припадає губами до краєчків. Обидві мають смак жерсті. Їхній вміст – лише за міліметр.

– Не ризикуй , – каже голос її батька. – Не ризикуй шуміти.

– Лише одну, Papa . Другу я залишу. Німець пішов. Майже напевно пішов.

– Тоді чому не спрацював натяжний дріт?

– Бо він його перерізав. Або я проспала дзенькіт. Хіба мало причин?

– Навіщо йому йти, коли те, що він шукає, тут?

– Хто знає, що він шукає?

– Ти знаєш.

– Я така голодна, Papa .

– Старайся думати про щось інше.

– Про бурхливі потоки чистої, холодної води.

– Ти вцілієш, ma chérie.

– Звідки тобі знати?

– Через діамант, що у твоїй кишені. Бо я залишив його тут, щоб він тебе захищав.