Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Гляньте під мостинами, – наказує Фолькгаймер, але, після того як Нойман Другий піднімає декілька дощок, стає ясно, що під ними лише старезна кінська волосінь, покладена для утеплення.

– Може, в іншій квартирі? На іншому поверсі?

Вернер заходить у спальню, відчиняє вікно й бачить металевий балкон. Те, що він сприйняв за антену, – не більш ніж пофарбований прут, прокладений уздовж пілястра, напевно, щоб чіпляти шворку для білизни. Аж ніяк не антена. Проте він чув передачу. Чув же?

У нього з потилиці піднімається біль. Він переплітає пальці за головою, сідає на краєчок незаправленого ліжка й оглядає одяг: комбінація перекинута через спинку стільця, гребінець із олив’яною ручкою на комоді, ряд крихітних мутних пляшечок і баночок на столику – усе це для нього таке незрозуміло жіноче, загадкове й бентежне, так само як бентежила його дружина гера Зідлера чотири роки тому, коли підібгала спідницю й стала на коліна перед своїм великим радіоприймачем.

Кімната якоїсь жінки. Прим’яті простирадла, запах лосьйону для шкіри в повітрі, фотографія молодика – племінника? коханого? брата? – на столику біля ліжка. Мабуть, він неправильно порахував. Мабуть, сигнал розсіявся між будівлями. Може, від гарячки в нього потекли мізки. Здається, на шпалері в нього перед очима троянди пересуваються, крутяться, міняються місцями.

– Голо? – гукає Фолькгаймер з іншої кімнати, і Бернд відповідає:

– Голо.

«У якомусь іншому Всесвіті, – думає Вернер, – ця жінка і фрау Елена могли б бути подругами. У якійсь реальності, приємнішій за цю». А тоді він бачить на ручці дверей червоний клапоть оксамиту з каптуром – дитячий плащик, і саме в цей момент в іншій кімнаті Нойман Другий скрикує здивовано, булькітливо, й лунає один постріл, а тоді жіночий крик, а тоді ще постріли. Фолькгаймер пробігає повз двері, поспішаючи, а за ним – решта. Нойман Другий сидить перед гардеробом, тримаючи гвинтівку обома руками, у кімнаті стоїть запах пороху. На підлозі лежить жінка, одна її рука закинута назад, наче відмовляючись від танцю, а в гардеробі не радіо, а дитина, що сидить на задку, із прошитою кулею головою. Її круглі, мов місяць, очі розплющені й вологі, а овальний рот роззявлений у здивуванні. Це та дівчинка з гойдалки, їй, напевно, ще немає й семи.

Вернер чекає, доки дівчатко моргне. «Моргни, – думає він, – моргни, моргни, моргни». Фолькгаймер уже зачиняє двері гардероба, хоча вони не зачиняються повністю, бо з них стирчить дитяча ніжка, а Бернд накриває жінку ковдрою. Як Нойман Другий не міг здогадатися, та звісно, що не міг, бо отакий він, Нойман Другий, та й усі у його загоні, у війську, у цьому світі – вони роблять, як накажуть, вони лякаються, вони діють, зважаючи лише на себе. Назви мені когось, хто так не робить .

Нойман Перший, проштовхнувшись, виходить; у його очах видніється огида. Нойман Другий залишається в кімнаті, щойно підстрижений, його пальці безглуздо бігають ручкою гвинтівки.

– Чому вони сховалися? – дивується він.

Фолькгаймер ніжно ховає дитячу ніжку назад у гардероб.

– Радіо тут немає, – каже він і зачиняє двері.

Вернеровим горлом піднімається нудота.

Надворі вуличні ліхтарі здригаються на запізнілому вітрі. Із заходу на місто напливають хмари.

Вернер повертається в «Опель», почуваючись так, наче будівлі навколо нього підіймаються, стають вищими, викривляються. Він сідає, притулившись чолом до столика, і його вивертає просто під ноги.

Тож насправді, діти, з математичного погляду, будь-яке світло – невидне.

Залізає Бернд, зачиняє двері, «Опель» рушає, перехиляючись на повороті, і Вернер відчуває, як навколо нього піднімаються вулиці, повільно закручуючись у зажерливу спіраль, у центрі якої вантажівка мчить униз, занурюючись усе глибше й глибше.

На підлозі за дверима спальні Марі-Лор чекає щось велике, загорнуте в газету й перев’язане шпагатом. Зі сходового майданчика Етьєн каже:

– Вітаю з шістнадцятиріччям!

Вона розриває папір. Дві книжки, одна поверх другої.

Три роки і чотири місяці минуло відтоді, як Papa поїхав із Сен-Мало. Тисяча двісті двадцять чотири дні. Майже чотири роки минуло відтоді, як вона читала щось шрифтом Брайля, та все одно літери виринають із її пам’яті так, наче вона покинула читання лише вчора.

Жуль. Верн. Двадцять. Тисяч. Льє. Частина. Перша. Частина. Друга .

Вона кидається до свого двоюрідного діда й обіймає його за шию.