Энтони Дорр - Все те незриме світло

– Він лише наразив мене на більшу небезпеку.

– Тоді чому в будинок не влучили? Чому він не загорівся?

– Це просто камінь, Papa . Галька. Буває лише випадок, щасливий і нещасливий. Випадок і закони фізики. Пам’ятаєш?

– Ти жива.

– Я жива лише тому, що ще не померла.

– Не відкривай бляшанки. Він тебе почує. Він уб’є тебе без вагань.

– Як він може мене вбити, якщо я не можу померти?

Колами, колами крутяться питання; розум Марі-Лор ось-ось закипить. Щойно вона видерлася на стільчик від піаніно в кінці горища й обмацує Етьєнів передавач, намагаючись упізнати його перемикачі й котушки: ось фонограф, ось мікрофон, ось один із чотирьох дротів, під’єднаний до пари батарейок, – як чує якийсь звук, що долинає знизу.

Голос.

Він просто під нею. Мочиться в туалеті на шостому поверсі. Випускає з себе кволу уривчасту цівку й стогне так, наче йому боляче. Перериваючись на стогін, він гукає:

– Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen ? [56] Немає будиночка, де будиночок? ( нім .) – Щось із ним негаразд. – Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen ?

Відповіді немає. До кого він говорить?

Звідкись здалеку чутно глухі звуки пострілів міномета й зловісний свист набоїв, що пролітають над будинком. Вона слухає, як німець виходить з туалету і йде в бік її спальні. Так само шкутильгаючи. Бурмочучи. Схиблений. Häuschen – що це означає?

Скриплять пружини її матраца; вона цей звук упізнає будь-де. Він увесь цей час спав на її ліжку? Шість віддалених вибухів лунають один за одним, тихіші за постріли зеніток, дальші. Корабельна артилерія. А тоді починаються барабанні дрібушки, б’ють тарілки, б’ють дзвони вибухів, утворюючи над дахом вогняну сітку. Закінчилося затишшя.

У животі – прірва, у горлі – пустеля. Марі-Лор дістає з кишені одну з бляшанок. Цеглина й ніж у неї під рукою.

– Не треба .

– Якщо я й далі слухатимусь тебе, Papa , то помру від голоду з їжею в руках.

У її спальні внизу стоїть тиша. Набої пролітають невтомно, кожен заряд просвистує з передбачуваним інтервалом, малюючи над дахом довгу червону параболу. Вона користується їхнім шумом, щоб відкрити бляшанку. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, – свистить набій, «дзинь», – дзвякає цеглина об ніж, а ніж об банку. Глухий жахливий вибух десь далеко. Набій із різким звуком розколює стіни десятка будинків.

І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. За кожним ударом – молитва. Не дай йому почути!

П’ять змахів, і з бляшанки тече рідина. Після шостого їй вдається розсікти по колу чверть кришки й відігнути її лезом ножа.

Вона піднімає бляшанку і п’є. Холодне, солоне – це квасоля. Консервована варена зелена квасоля. Розсіл надзвичайно смачний; здається, його вбирає кожна клітина її тіла. Вона спорожнює бляшанку. Батьків голос у її голові змовк.

Вернер проводить антену крізь понівечену стелю й торкається нею до скрученої труби. Тиша. Рачкуючи, протягує дріт уздовж підвалу, наче прив’язуючи Фолькгаймера до золотавого стільця. Тиша. Вимикає напівживого ліхтаря, притискає навушник до здорового вуха, заплющуючи очі, й умикає полагоджений приймач, проводить голкою по котушці налаштування, конденсуючи всі свої відчуття в одне.

Статика, статика, статика.

Може, вони надто глибоко. Може, руїни готелю створюють електромагнітний екран. Може, у радіо зламалося щось істотне, чого Вернер не визначив. Або ж, може, фюрерові супернауковці сконструювали зброю над усіма зброями й перетворили цей закуток Європи на шматок брухту, де лишилися живі тільки Вернер із Фолькгаймером.

Він знімає навушники й вимикає зв’язок. Пайки давно з’їдені, фляжки порожні, а мул на дні відра, повного щіток для фарбування, неможливо пити. Вони з Фолькгаймером обидва зробили кілька натужних ковтків, але Вернер точно знає, що більше не зможе проковтнути й краплі.

Батарейка в радіо майже розряджена. Коли вона сяде, у них залишиться ще велика американська, на одинадцять вольт, із зображенням чорного кота та боці. А далі що?

Скільки кисню дихальна система людини перетворює на вуглекислий газ щогодини? Були часи, коли Вернер із задоволенням розгадав би цю загадку. А тепер він сидить, тримаючи на колінах дві Фолькгаймерові ручні гранати, відчуваючи, як у його душі згасає останній вогник світла.

Повернути ручку однієї, а тоді другої. Він згоден зірвати їхні чеки, тільки щоб освітити підвал, тільки щоб знову хоч щось побачити.

Фолькгаймерові полюбилося вмикати свій польовий ліхтар і направляти його слабкий промінь у дальній куток, де на двох полицях стоять вісім чи дев’ять гіпсових голів, кілька – з надбитими краями. Вони схожі на голови манекенів, тільки майстерніше зроблені: три – з вусами, дві – голомозі, на одній – солдатський картуз. Навіть при вимкненому ліхтарі голови наче випромінюють у темряві дивне світло: чисто-біле, не зовсім видне, але й не невидне, воно відбивається на Вернеровій сітківці, майже світіння серед чорноти.